forever only Ternopil (січень 2018)

-мамо, а хто такі Радзивілли?
-мамо, а як монголо-татари добралися аж під Карпати?
-мамо, а звідки Роксолана і як вона стала дружиною султана?
-мамо, а чому Тернопілля-то край замків і палаців?

На ці і ще з сотню питань матиму нагоду відповісти протягом найближчих кількох днів.

 

 

Маршрут: Київ - Рiвне - Дубно - Білокриниця - Кременець - Вишневець - Збараж - Тернопіль - Теребовля - Чортків - Струсів - Микулинці- Кременець - Рівне - Київ
Кiл-ть днiв в маршрутi: 5
Загальний кiлометраж: 1200 км
Автомобiль: KIA Rio
Середня витрата палива по маршруту: 6.2 л

 

Коли минулого року під НР ми планували подорож, а житла (по не зовсім популярному маршруту) забронювати вже за місяць не могли і коли потім дитина злягла в лікарню з хворобами і додому ми попали лише 30-го, для себе зрозуміли, що ось такі речі заздалегідь бронювати більше не будемо. Бо у Всесвіту на нас завжди СВОЇ плани.

Тому цего року маршрут я написала десь в середині грудня, а все бронювалося за добу до виїзду.

 

Чому саме цей напрямок?
Бо для нас цей регіон давно вже білою плямою, а витрачати на нього час влітку шкода, бо є #карпатозалежність.

Тому ось так: п'ять днів, більше тисячі км, багато нової інфо і знань. І нові геолокації в наших інстаграмах :)

БІЛОКРИНИЦЯ

 

хм, одна з Білокриниць - та що в Кременецькому районі (бо їх є на Україні декілька) цікавила нас насамперед своїм симпатичним палацом, в якому на сьогодні розташований Кременецький лісотехнічний коледж.

Споруда зведена в стилі ренесансу з незначними елементами готики. Готичність присутня в архітектурі двох шпилястих веж по кутках палацу (чимось нагадали палац у Корсуні), а також у в'їздній вежі.

 

перша письмова згадка про Білокриницю - 1438 рік в грамоті князя Свидригайло.

На початку XVI ст. король Сигізмунд І дарує Білокриницю вихрещеному татарину Семенові Кілдишу, нащадки якого вже йменувались шляхтичами Білокриницькими.
Вже з другої половини XVI ст. Білокриниця переходить до князів Збаразьких, які зводять тут мурований замок. А в 1603 твердиню здобувають та руйнують татари. Через три роки замок відбудовується.
В 1631, коли обривається чоловіча гілка роду Збаразьких, Білокриниця переходить до Вишневецьких. У 1725 (після вінчань-весіль) новими власниками замку стає рід Радзивілів. Та, певно, не надто доглядав за маєтком хазяїн - замок частково занепадає і у 1806 переходить у власність шляхтича Колонна-Чосновського. Купив він собі маєток з околицями і взявся його відновлювати... Та щось пішло не так - згоріла фортеця і декілька десятиліть стояла руїною... В середині XІX ст. на замкових руїнах нащадок Чосновського споруджує новий палац в англо-готичному стилі. Та не розрахував своїх фінансових можливостей - вліз у борги. Не знаю хто там був кредитором, але змушений був Чосновський продати маєток,- на аукціоні його купив російський граф О.Воронін (був вихідцем із кріпаків Курської губернії, проте зумів дослужитися до генеральського чину та посади чиновника особливих доручень при київському генерал-губернаторові). Він і був останнім власником комплексу (садиби+землі). Певно, пам'ятаючи про своє походження, Воронін заповів своє майно на освіту дітей місцевих селян. У 1892 в палаці відкривається сільськогосподарська школа, і вона була досить престижною в околицях Кременця, проте після першої світової війни припинила своє існування. На початку 20-х років ХХ ст. тут відкрили агрономічну й лісову школу. Навчальний заклад на території палацу працює і сьогодні.

 

 Опісля смерті Вороніна, ззовні будівля не змінювалась а от інтер'єри майже не збереглись.

Разом із парком, гуртожитками та господарськими спорудами територія коледжу займає близько 32 га. У приміщенні палацу діє невеличкий краєзнавчий музей, а поруч будівлі розташований Білокриницький дендропарк.


Цей палац пережив татарську навалу, вистояв пожежу, кілька воєйн, зазнав нищівної руйнації від недбальства власників… Але він вцілів і дожив до наших днів. 

Ранком Кременець накрив такий туман, що з міста ми виїжджали по приборам і ще довго відчували себе героями фільму жахів, бо щільнобілe було не тільки ззовні, а й своїми щупальцями навіть через найменші отвори пробиралося в салон. А потім якось за кілька годин небо прояснилося, вийшло сонце і стало зовсім інакше. І коли б ще трохи снігу під ноги

ВИШНІВЕЦЬ

 

Колись тут змінювали історію держав.

Тут гостювали Оноре де Бальзак, Тарас Шевченко й останній король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський.

Саме тут в 1605 році шляхта підтримала Лжедмітрія І, визнала в ньому сина Івана Грозного та заручила з ним Марину Мнішек.

Тут в оборонному замку татари тримали у полоні Богдана Хмельницького.

 

це селище -  родинне гніздо волинських князів Вишневецьких.  Йому 621 рік, Магдебурзьке право з кінця ХV століття  

Перший замок був зовсім не там, де сьогодні стоїть палац Вишнівецьких. Земляні укріплення, що перше згадуються у 1395, були збудовані сином литовського князя Ольгерда, новгород-сіверським князем Дмитром Корибутом на правому березі Горині, на місці сучасного села Старий Вишнівець.

Побудову ж камінного замку на лівому березі річки Горинь завершено у 1640 році воєводою Ієремією Вишневецьким – нащадком Корибутів, які з початку XV почали йменуватися Корибут-Вишневецькими. У 1648 році замок руйнували козаки, а у 1672 – 1675 – турки і татари.

 

Палац, який ми можемо побачити сьогодні, був побудований у 1730-х. Навколо простиралося  220 га вишуканого дворівневого парку, внизу текла широка річка Горинь і дзвеніли дзвони церкви Вознесіння Господнього. Зараз річка стала ставом, від парку лишилося 8 га, цінності із замку вивезли, лише церква стоїть і сяє банями.

Палац поєднує стилі пізнього бароко та класицизму. Кажуть, що згори виглядає великою літерою С і має симетричну структуру всередині.

За задумом, споруда мала бути копією французького Версалю (спеціально для цього були запрошені французькі архітектори). Як і там, щоби величезна бенкетна зала здавалась ще більшою, у стіни були вмонтовані дзеркала. Такого багатства, яке мав тоді Вишнівецький замок, не можна було знайти й у королівських палацах. Перший та частина другого поверху були оздоблені голландською дрібною керамічною плиткою, де на 45 тисячах частинок жоден малюнок ні разу не повторювався. Такого не було і немає ніде у світі.

Кімнати палацу, а їх було більше ста, називали за кольором стін, які покривались китайським шовком, оздобленим бісером, золотом і сріблом. Важливим елементом інтер'єру були високі французькі та італійські каміни і керамічні печі, виконані в ренесансному стилі. Двері в більшості залів були подвійними, пофарбованими в білий або жовтий колір.

У замку зберігалися величезні колекції зброї, рицарських обладунків, а також більш як двотисячна приватна колекція картин визначних майстрів пензля доби Середньовіччя. Картин було на стільки багато, що їх не було де зберігати. У книжкових шафах знімали тафлі і вставляли дорогі портрети.

 Свого часу в ньому побували всі тогочасні імператори, королі та князі Європи.

Біля парадного входу у палац тебе зустріне фронтон із двома гербами. Зліва – родовий герб князів Вишнівецьких-Корибутів, справа – герб дружини Михайла Корибути, який брав участь у будівництві цього палацу, Теклі із роду Радзивилів. І то єдиний фронтон замку, який зберігся до нашого часу. Його вік – 300 років.

 

Але все то нині можна лише уявити, бо під час другої світової палац і все, що більшовики не вивезли до Москви, згоріло.

"був підпал в кількох місцях. І тиждень воно тліло",- розповідає місцевий екскурсовод.

Від потужного генеологічного дерева родини князів Вишневецьких розбігаються очі, але рід обірвався, не лишивши прямих нащадків.  Ми знаємо про Дмитра Байду Вишневецького – легендарного засновника Запорізької Січі та Ярему Вишневецького – ворога Богдана Хмельницького. Портрети цих та інших князів Вишневецьких і тепер прикрашають стіни палацу-музею, щоправда, лише репродукції, бо всі оригінали, стародруки, меблі, коштовності та різні цінності вивезли до Москви ще у 1940.

- в старих замках мають бути прекрасні галереї портретів, де так солодко-моторошно і страшно ночами, коли жовтий місяць тьмяно світить в розбиті, заткані павутинням вікна...)) І ще обов'язково повинні бути кажани! Який замок без привидів і кажанів!
- Та привидів взагалі-то немає.
- Ну, це дивлячись де.

Коли вийти на балкон – то відкривається дуже гарна панорама на Старий Вишнівець із руїнами монастиря кармелітів та дерев’яною церквою.

На нижній терасі розташована Вознесенська церква, збудована у 1530, як усипальниця Вишневецьких. 

Біля церкви зберігся невеличкий цвинтар із старовинними кам’яними хрестами. У XVIII здійснено перебудову церкви, а в 1872 - 1873 прибудовано муровану дзвіницю і змінено форму бань. У церкві поховані православні предки Корибутів-Вишневецьких. Й саме в цій церкві відбулися заручини Марини Мнішек із Лжедмитрієм І (Григорієм Отреп’євим), які в подальшому вплинули на долі Росії, Польщі та України. 

колись тут знаходилися прекрасні алеї, чудові підвісні містки, витончені огорожі, розкішні клумби з рідкісними квітами, альтанки...

На територію садиби ведуть дві брами - арочні і двопілонні, архітектура яких відрізняється з'єднанням барочних і класицистичних рис.

Це - друга брама. Перша - центральна - нижче.

Центральна брама збудована на честь приїзду короля Польщі – Станіслава Августа Понятовського. Причому король провів у Вишнівці аж три тижні і навіть зустрічався зі спадкоємцем московського трону Павлом І.

Останній з роду Вишневецьких — Михайло Сервацій – був неймовірно багатим, але так і не зміг лишити спадкоємця, хоч і мав семеро дітей. Він помер у 1744 і містечко з палацом отримали князі Мнішекі. Чотири покоління цього роду прожили у Вишнівці, продовжуючи поповнювати колекцію двору і облаштовувати його приміщення. Поступово палац перетворився на справжній музей - тут була зібрана приголомшлива колекція раритетів - посуд, меблі, зброя, картини, унікальна портретна галерея та інші цінності. 

В середині ХІХ століття Мнішеки продали палац, після чого він ще кілька разів переходив з одних рук в інші. Часті зміни власників посприяли розпорошенню історичних і культурних надбань, які зберігались в палаці, і серед яких були велика і відома бібліотека, багато картин та інших цінних речей.


Під час Першої світової війни палац був сильно спустошений австро-угорськими і російськими військами, проте у міжвоєнні роки споруду було відновлено.

Під час Другої світової війни палац знову сильно постраждав.

В радянські часи в будівлі господарювали бібліотека, ПТУ, будинок культури і навіть шкіргалантерейна фабрика і лише на початку 2000-х став музеєм. 

 

ЗБАРАЖ

 

Вперше місто Збараж згадується в Іпатіївському літописі під 1211: союзник Данила й Василька Романовичів краківський князь Лешко Білий “не зміг узяти Галич і, пішовши, пустошив він довкола Теребовля, і довкола Моклекова, і Збаража”, але задовго до цього місто на р. Гнізна було одним з найбільш укріплених удільних центрів Галицько-Волинського князівства.

При Галицько-Волинській державі, Збараж став її волосним центром. У 1393 великий литовський князь Вітовт дав Збараж  сіверському князю Корибуту, він збудував тут замок.

 

Найбільше місто відоме подіями періоду Українсько-польської війни 1648-57, а саме облогою 1649 Тоді війська Б.Хмельницького взяли в облогу сильний польський гарнізон у Збаражі. На допомогу оточеним вийшла добірна армія, очолена самим королем Яном ІІ Казимиром. Гетьман атакував поляків під Зборовом (це недалеко від Збаража) і мало не взяв короля в полон. На заваді став союзник Хмельницького, кримський хан Іслам-Гірей III, що пригрозив переходом на бік Яна ІІ Казимира, якщо бойові дії не будуть припинені. Результатом став Зборівський договір, за яким реєстр козацького війська було скорочено з 60 до 40 тис., а в складі гетьманської держави залишились Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. Волинь, Поділля та Полісся залишилися під владою Речі Посполитої.

Під мурами Збаразького замку загинув корсунський наказний полковник, уродженець Теребовлянщини Станіслав Мрозовицький (Нестор Морозенко), був тяжко поранений Іван Богун,а у 1707(1702?) тут побував гетьман Іван Мазепа з Петром I.

 

 У 1772 місто увійшло до складу володінь Габсбургів (згодом - Австрійська, від 1867 - Австро-Угорська імперія).

перший збаразький замок існував у місці, де сьогодні знаходиться село Старий Збараж, і був зруйнований татарами у 1589 (забігаючи наперед скажу, що до нього ми не доїхали. Розмова з місцевим хлопчиною  в Старому Збаражі виглядала якось так:

-підкажи, будь ласка, як добратися до старого замку

-ааа, ви самі не доїдете, то треба тіко з місцевим

-а де він територіально?

-а вон туди до цвинтаря, а потім попід горою...

було болото, з невисоким кліренсом, вирішили не жартувати з долею :) ).

У 1602 – 1605 власник навколишніх земель Христофор Збаразький, перебуваючи у Венеції, замовив проект нового замку відомому італійському архітектору Вінченцо Скамоцці. Проект замка в Збаражі Скамоцці описав у відомому трактаті "Idea della Architettura Universale" (Венеція, 1615).

Відповідно до розробленого проекту це мав бути великий триповерховий палацрозмірами 50х33,5 метра, укріплений по кутах бастіонами, які були безпосередньо пов'язані з палацовими стінами, а загальний вигляд мав нагадувати міську резиденцію феодала, а не позаміську укріплену садибу.

 

Новий замок з’явився протягом 1626 - 1631, але з значними відхиленнями від проекту, внаслідок чого він набув зовсім іншого вигляду. Очевидно, спочатку будівництво його провадилось за проектом Скамоцці, про що свідчать план і розміри головної частини палацу, а потім планування комплексу було зовсім змінено. Є припущення, що будівництвом керували голландець Ван Пеен та італієць Андреа Дел’Аква.

В 1648 замок здобуло військо Максима Кривоноса, а з 30 червня по 14 серпня 1649 його облягали війська Богдана Хмельницького. У 1675 замок здобули й зруйнували турки, після чого його відновив князь Дмитро Вишневецький. Подальша історія замку пов’язана з руйнаціями (1717, 1734), зміною спадкоємців (Юзеф, Станіслав і Вінсент Потоцькі, генерал Бем), перетворенням споруди на цукроварню та її поступовим занепадом. Відбудований після Першої світової війни коштом польської громадськості, замок під час Другої світової війни перетворився на руїну. У 1965 була спроба реставрації замку. Останню реставрацію здійснили вже за років незалежності, але за польські гроші. У 1994 замковий комплекс оголосили історико-архітектурним заповідником.

Для більшості українців Збараж є синонімом слова “замок” – передовсім завдяки телевізору. Блокбастер Єжи Гофмана вже не раз прокрутили всі провідні телеканали, тож важко знайти людину, яка би не бачила цієї епопеї. А саме під мурами Збаража відбуваються найтрагічніші події кінострічки. І автор роману "Вогнем і мечем", і його екранізатор не надто відійшли від реальних подій (про інтерпретацію при цьому краще промовчати). Бої під Збаражем дійсно були одним із ключових епізодів Хмельниччини й одним із вузлових в історії Речі Посполитої й України.

 Годі шукати щось, що лишилося від первісного монастиря. За часів Юрія Збаразького обитель була дерев'яною. Та й від часів Вишневецьких, які звели оточений товстезним оборонним муром чималий комплекс з мурованим храмом на честь Св. Юрія, теж хіба що фундаменти залишилися. Монастир дуже постраждав під час подій, змальованих у стрічці Гофмана. По тому обителі дісталося від яничар. За турків, коли монастир стояв пусткою, природа доруйновувала те, що не встигли люди. І лише 1723 новий власник міста Юзеф Потоцький звернув свою увагу на монастир. Місцева легенда говорить, що сталося це через прикрий випадок: їхав Потоцький у кареті повз руїни монастиря болотистою долиною Гнізни. Раптом колеса зіскочили з вимощеної деревом загати, і карета почала занурюватися у трясовину. У відчаї магнат звернувся до св. Антонія, благаючи про порятунок, і дав обітницю звести храм в його ім’я.

У 1729 закінчилася будова нових корпусів монастиря, а 1731 почали зводити храм. Чи то будівничі схалтурили, чи в проекті була похибка, але 1745 костел ледь не завалився. Станіслав Потоцький, син Юзефа, вирішив, що почати все з нуля буде дешевше, ніж виправляти будівельний брак, і наказав розібрати все до фундаменту. Новий проект він замовив у сілезького архітектора Йогана Ганца, за яким у 1746-1755 спорудили величний храм.

Теперішній храм Св. Антонія мало чим нагадує первісний проект Йогана Ганца. У 1788 він сильно постраждав від пожежі. Незабаром костел відновили, але у видозміненому вигляді. Первісні барокові риси збереглися лише в частині, не пошкодженій вогнем.

 

 

Монастир був одним з найвпливовіших на Поділлю - аж поки не настали австрійсько-угорські часи. З 1768 при монастирі діяв шпиталь-притулок для бідних та хворих, а з 1777. - парафіяльна школа та латинська гімназія, яка в 1924 отримала державний статус.

Монастир вражає більше замка, але отой соцзабез в лівому портику...

чомусь зразу думки про совєцький союз...

ТАРНОПІЛЬ

 

Тут вам точно не треба бігати з картою, аби встигнути оглянути усі пам'ятки архітектури. Під час Другої світової війни Тернопіль був практично зруйнований, тому старих фасадів практично не залишилось.

 

серед місцевих ходить легенда, що за першим разом німці майже без бою залишили місто. Але разом з тим залишили на вокзалі кілька цистерн зі спиртом...
Потім радянські війська його відбивали вдруге. І вже потім його майже стерли з лиця землі. До 46-го року місто вилазило з руїн, а статус обласного центру переїхав до Чорткова, що майже на 70 км західніше. 

 

Між іншим аж до 1944 місто називалося Тарнопіль, на честь свого засновника. Навіщо змінили одну букву, невідомо.

Вар'ятами, в оточенні бабусь, що по обидва тротуари на Збаражскій, розпродають свої городні врожаї, спочатку вузькими вулиця вгору/вниз, потім через віадук і кілька проспектів просуваємося в центр міста (…я втік від мами з татом, я болт на все забив…). На небі повний місяць, бруківка на домашній Валовій відсвічує різдвяну ілюмінацію. Флюгери підтверджують правильність обраного вектору, а афішні тумби пропонують sound від DZIDZIO до AC/DC (…я не навидів поп, я слухав тіко рок-н-рол…).

 

 

Бульвар Тараса Шевченка якимось дивним чином зберіг зелень на деяких кронах дерев, що у тандемі з квітучими клумбами (січень!), створив враження літнього курортного променаду (…я приїхав в файне місто Тернопіль…)

У сьогоднішньому Тернополі проживає трохи більше 215 тисяч мешканців. Цікаво, що область – єдина в Україні, яка одночасно лежить у трьох історичних регіонах: Галичині (західна частина), Поділлі (східна) та Волині (північна).
Та й у самому місті проходить кордон по річці Серет на Галичину та Поділля. 

І нині Тернопіль – найбільш україномовний обласний центр держави. Українською тут говорять більше 95% і вона тут така як і в Чернівцях, аристократична, чиста і літературно правильна.

А ще Тернопіль - студентська столиця країни, адже третина народу навчається у медичному, технічному, економічному, педагогічному та інших університетах.

Всі путівники нам радили відвідування міста розпочати й закінчити походом по культових закладах: "Старий Млин", "Файне місто", "Коза", "Тернопільська кнайпа", "Бункермуз", "Мамонт", "Фламінго".
Що ж: "Старий млин" - дорого/довго/нічого особливого (Галя балувана, так), "Файне місто" - прекрасні сніданки (все інше нє особо вразило). А от "МонФальконе" - найкраща кава з усих, яку коли-небудь ми смакували в подорожах країною (так, навіть у Львові такої не стане)

Достопрімєчатєльності:

у 1540 Коронний гетьман Ян Тарновский побудував тут укріплений замок, з якого, власне, й розпочалося місто. Нині його важко назвати "замком" – більше нагадує палац. 

Саме завдяки замку у місті з'явився гігантський Тернопільський став. Раніше на цьому місці були болота, але їх навмисно перетворили на озеро, щоби ніхто не міг підкрастись до міста. Зараз це улюблене місце прогулянок як місцевих жителів так і вражених туристів, бо ж де ще ви зможете побачити озеро посеред міста розмірами у 300 гектарів, по якому курсує прогулянковий корабель (точніше, десь у Європі ще є, але де - наш місцевий "гід" не пригадав :) )

 

Коли сам Бог впорядковував землю, то чорт йому чинив перешкоди. Особливо не сподобалося чорту, що Бог запустив воду до річки Серет. Тож нечистий накидав каміння та перегородив русло, зупинив річку.

Водяні змії вирішили допомогти Богу та наробили дір у цій греблі і вона розвалилася. Чорт з відчаю втопився, а долину, що утворилася, назвали Чортовою. А місто – Чортковом.

ЧОРТКІВ

 

Від невеличкого містечка (але другого за величиною на Тернопіллі) на 28 тис. мешканців можна отримати декілька туристичних задоволень.

По-перше, йому майже 500 років, Магдебурзьке право і легенди про капище бога Чорнобога. 

А по-друге, тут є тАкий костел і тАка стара ратуша, що одразу хочеться озирнутися по боках – я точно в Україні? :)

 

Як село, Чортків відомий з 1427. Назва вимовляється з наголосом на останньому складі - ЧорткІв. Містична назва міста за однією версією походить від імені магната Чартковсього, якому належали тутешні землі. Інше припущення пов’язує топонім зі злим Чорнобогом, третє ж стверджує, що своїй назві місто зобов’язане Чортовій долині, де шукали "дідькові скарби". 

АЛЕ: Чортків - головне місто австрійського Поділля, його неофіційна столиця, і воно чіпляє своїм колоритом і різномаїттям.

 

знайомство з містом розпочинається з Долішньої Вигнанки і чорної Вознесенської церкви (одного з кращих зразків гуцульської школи дерев'яного зодчества).

Важко переоцінити внесок у розвиток західноукраїнських міст і селищ могутньої магнатської родини Потоцьких, представники якої займали найвищі військово-політичні посади Польського королівства і володіли величезними земельними наділами на теренах Галичини, Волині, Буковини та Поділля. У число облагодіяних ними міст входив і Чортків. Ім’ям першого її власника цього прізвища, у званнях якого крім іншого значилося генерал Подільської землі, було князь Стефан (1568 – 1631). Саме йому зобов’язана своїм заснуванням дерев’яна перлина храмової архітектури, розташована всього в парі кварталів від древнього замку. Датою закінчення будівництва споружденної без єдиного цвяха церкви, освяченої на честь святого Миколая, вважається 1630 (за іншими відомостями 1613-й). Однак, неспокійне XVII століття було не найкращим часом для дерев’яних будівель: постійні набіги кримчаків (в 1640 місто ними було захоплене); боєзіткнення під час визвольної війни Богдана Хмельницького 1648 – 1655, коли Чортків став одним з оплотів повстанців; польсько-турецька війна 1672 — 1676, підсумком якої стала десятирічна окупація міста османськими військами… і як наслідок всіх цих подій – повне руйнування наприкінці століття дерев’яного творіння талановитих майстрів.

Новою датою народження храму вважається 1717 (згідно з іншими джерелами – 1738-ий), коли біля витоків його відродження став чортківський цех кушнірів, який виступив одним із фінансових спонсорів будівництва.

 

Побудована на колишньому святому місці церква на Нижній Вигнанці була освячена 4 липня на честь Вознесіння Господня.

В 1522 місцевість стала власністю магната Чортківського (ймовірно, вихідця з цих місць, який отримав дворянство), а з 1533 Чортків обзавівся Магдебурзьким правом. Пізніше місто перейшло у власність Гольських, і в 1611 тут був побудований замок. Чим думав Гольський, коли будував його в низині, бо прекрасно прострілюється з навколишніх пагорбів - зрозуміти важко. Але пізніше з розмови з археологами на території дізнаємося, що замок збудовано на місці старого капища, тому, ймовірно, це було місце сили. А вже потім - замок, оборонне значення якого зводиться до нуля.

За плановою конфігурацією - це полігонне утворення, близьке до правильного п'ятикутника. Вздовж високих стін, викладених з місцевого піщаника, з боку замкового двору знаходилися прибудовані житлові і господарські будівлі з підвальними приміщеннями. В'їздні ворота розташовувалися в північній стіні замку. Поряд з воротами уздовж західної стіни знаходився двоповерховий палац з аркадними галереями у два яруси. До нього примикали кутові вежі, що значно виступали за лінію оборонних стін. Вони мали квадратну і п'ятикутну форми. У XVIII ст. між цими баштами з зовнішньої сторони була облаштована тераса, нижній ярус якої побудований у вигляді аркади. У ХVIII столітті, з розвитком артилерії, місцевий замок, як і більшість європейських замків, втрачає своє військове значення і перебудовується під житлову магнатську резиденцію. 

polona.pl

audiovis.nac.gov.pl
delcampe.net

 

За австрійських часів замок змінив своє початкове призначення і розміщував війська, тимчасово був в'язницею. Надалі він зазнав значних руйнувань.

Останні власники Садовські наприкінці ХІХ - початку ХХ століття використовували замок під склади. Замок зберігся завдяки тому, що у 20-х роках ХХ століття Подільським туристично-краєзнавчим товариством була проведена його наукова консервація. В совєцький період та на початку незалежності на його території діяла заправна газова станція. 

Всі наші подорожі роблять люди. Ті звичайні місцеві, зустрічі з якими ніколи не запланувати.

Сюди попасти ми зовсім не очікували. Прописуючи маршрут, не раз натикалася на інфо про те, що замок для туристів зачинений. 
А нам відчинили.

- можна я буду російською? В Києві ж говорять російською, так? - заглядає в очі один з археологів.
- я с Мариуполя, а недавно тут купил дом. А здесь в замке копаем комнаты. Идём, покажу, что мы нашли. Смотри, какая часть тарелки, музейщикам она не нужна, а ей ведь больше тысячи лет...
-а звідки ви знаєте?
Хитро посміхається: «знаю. И посмотри, какая тонкая стенка у кувшина была, а сюда же ещё воду наливали и нагревали, а стенки-то выдерживали»,- і тримає в чорних долонях шматочок того, що колись було посудом.
-а в комнате, где копаем, там вообще на стенах руны...

 

Люби, те що робиш, гори і своїм вогнем ти запалиш не одне байдуже серце

Ратуша виглядає як дешеві торгові ряди, пофарбовані у жовте та обклеєні рекламою. Але її верхівка прекрасна – справжній німецьких фахверк. Вежа прикрашена швейцарським годинником. На шпилі ратуші сидить півник на флюгері – все як в Німеччині.

 

Збудована вона у 1908 році, а за всю цю екзотичну красу ратуші місцеві мають дякувати тодішньому своєму бургомістру Людвіку Носсу. Він навчався у західній Європі і, мабуть, милі фахверкові будиночки припали йому до душі.

Один з найкрасивіших костелів в стилі неоготики і мій найулюбленіший  римо-католицький храм в Україні (є одним з найвеличніших костелів України, в який я закохався з першого погляду, побачивши його фото в старій книжці про замки і фортеці України) - костел св. Станіслава домініканського монастиря знаходиться на площі Ринок. Його гострий шпиль помітний з багатьох місць Чортківа.

Перший костел в Чорткові було зведено у 1610 році як собор для монахів-домініканців, які з'явились в місті у 1600, прийшовши з сусіднього з Чортковом села Шманьківці, яке на той час ще було містечком. Фундатором будівництва костелу, а заодно і монастиря отців-домініканців, виступив тодішній власник міста Станіслав Гольський. Храм і монастир входили в оборонну систему Чортківа і відігравали у ній далеко не останню роль.

Відомо, що свого часу в костелі в літургіях під час своїх походів брали участь польські королі Ян Казимир і Ян ІІІ Собеський. 

 

Наприкінці XIX ст. населення Чортківа настільки зросло, що костел не вміщував усіх парафіян і тому почали будівництво нового храму й монастиря, а старий костел разом з частиною мурів і веж було розібрано та споруджено новий у стилі ”надвіслянської готики”. Ця перебудова тривала 9 років і була майже закінчена перед Першою світовою. Проект нового костелу підготував видатний польський архітектор, професор Краківського університету Ян Сас-Зубжинський, скульптурні фігури святих виготовили уславлені майстри Чеслав Стовп і Діаман Станкевич. 

Під час війни постраждали дзвони, які було знято і вивезено росіянами, окрім найбільшого, який окупанти не змогли зняти. Але і його через 3 роки вивезли німці, розбивши на частини і знявши. За два роки дзвони повернулися на своє місце. Совєти виявилися більш жорстокішими: у 1941 перед наступом німців костел і монастир підпалили, а майже всіх отців і монахів-домініканців замордували на околиці Чортківа.
До 1946 костел св. Станіслава належав римокатоликам, у 1947-му його передали православній громаді міста. У 1959 храм перетворили на склад міськторгу. У 1989 костел повернуто отцям домініканцям. 

 

Нині храм є санктуарієм (святим сховищем) ікони Божої Матері Святої Вервиці (Чортківської Богородиці). 

Знаєш, Кельнський собор може бути одним з найбільших у світі, а Севільський - одним з найвеличніших, і нотр’дами в Парижі, Реймсі і Люксембурзі, а тут маленький Чортків десь на Буковині, і ти спускаєшся така від старого замку і... овва! 

і в голові дзвіночками: це просто ней-мо-вір-но...
І цей годинник "мюнхенський" з півником на шпилі, і дзвін з костельноі дзвінниці, бо п’ятнадцята. 
І отой весь базар-вокзал на Шевченка тобі далеко побоку, бо тут К-О-С-Т-Е-Л, біля якого навіть дихати боязко, січневе сонце колотить десь аж біля сплетіння і ти піщиною там...під східним порталом. 
Центр світу. 

СТРУСІВ

 

В історичних джерелах населений пункт вперше згадується у 1414 під назвою Підбогородиче (ймовірно, від храму на честь Богородиці). Відомо, що у 1434 році поселення належало якомусь Янушеві Кердею з Оринина. На початку XVI ст. поселення змінює власників, а разом з ними й назву. З того часу воно починає називатися Струсів, на честь славного і давнього за погодженням роду Струсів – шляхтичів українського походження. 

Про войовничість цього лицарського роду складали цілі легенди. Одна з них розповідає, що один з предків Струсів так любив махати шаблею, що після битви довгий час не міг розтулити пальці, які її стискали. Лікарі навіть поставили йому діагноз: "Спазмум мілітарум" ("корч військовий"). Історія не знає жодного зі Струсів, який би вмер своїм життям: всі його представники помирали в боях з турками й татарами. Струсівський рід оспівували історики і поети, особливо польські. В його представниках вони бачили обличчя як руської (української) шляхти, так і безстрашну войовничу силу русинів з Поділля у боротьбі з турками й татарами

кладовищ в мойомі блозі не було давно, ще з часів трахтимирівських подорожей, але: в цему селі є одна унікальна річ, вірніше, кілька, про які не можна не написати.
Отже: надпис на плиті "Незабутньому ... - студенту Варшавського університету, замученим більшовиками", а всього вузький прохід відділяє це залишене - після "Золотого вересня" 1939 (поділу Польщі за секретним договором Сталіна з Гітлером) - без нагляду кладовище від ще раніше покинутого, але, все ж, не знищеного під час двадцятирічного перебування цієї території в складі Польщі, кладовища. На ньому вічним сном сплять воїни корпусу Червоного козацтва, що в 1918-му на короткий час заволодів Східною Галичиною. Чорні хрести, здіймаються без малого десять десятиліть над майже рівними з землею могилками, покосилися, і більше чим наполовину зотліли. Поряд з цим цвинтарем - зарослий пустир. Але пустир якийсь нерівний. І всередині нього стояв зовсім свіжий, пофарбований в червоний колір пірамідальний дерев'яний пам'ятник з п'ятикутною зіркою. На металевій дощечці - жіноче єврейське ім'я та прізвище, довоєнна дата смерті. І далі майже повністю вдавлена в землю плита з пісковика, а на ній висічений на івриті напис, бо то колишнє єврейське кладовище. 

І місцевий дідусь на питання "що то за кладовища?" розповів, що "польське знаходилося там давно-давно і в австро-угорські часи, і під час ПольщІ. Червоно-козацьке кладовище, як і значний "приріст" на польському, з'явилися відразу ж після бою, який був під - ооон там (показує у бік лісу, що виднівся за дорогою), і протягом найближчих днів після нього (махнув рукою назад) в спорожнілому тоді палаці розташовувався "шпиталь".

 

-ну ось це поле, да

-а чому воно таке нерівне?

І він розповів, що тут був "єврейский цвИнтар", і що під час війни німці використовували могильні плити з цього кладовища для мощення автодороги. "Від мертвих нікому шкоди немає, не можна було це робити"...

На початку XVI ст. Струси будують на високому березі Серету в урочищі Чортова Дебра оборонний замок. До наших днів від нього майже нічого не залишилося, крім частини валів та підземель. У 1648 його зруйнували козаки Богдана Хмельницького, а пізніше замок розібрали для будівництва палацу. 

 

Нині він заховався за греко-католицькою церквою Св.Миколая, зведеною у 1930 на місці старого дерев’яного храму, і щоби його знайти, прийшлося трохи попетляти.

Так, той самий, зведений з замкового каміння. В реєстрах він значиться, як "палац Голуховських" чи "палац Дунін-Борковських", хоча його власниками були Лянцкоровські.

Класицисичний двоповерховий палацовий комплекс, розхристаний і занедбаний зараз, і досі вражає.

Він має відразу два фасади. Перший, центральний, має 6 колон з трикутним фронтоном над ними. Фронтон палацу прикрасив герб родини - Прус ІІ, якого нині вже немає. 

Другий, парковий фасад, більш цікавий. Завдяки рельєфу місцевості він виглядає таким, що знаходиться на підвищенні. Найбільшою його окрасою є добре збережена балюстрада. Цікаво, що у стіні цього переходу між палацом і кухнею існували масивні двері: господар міг заїхати бричкою майже до своїх покоїв. В центрі планування першого поверху був великий салон, від якого тягнулися репрезентаційні кімнати. Всього палац налічував 36 помешкань. В правому крилі розташовувалась домова каплиця.

 Парадні сходи були прикрашені поручнями з кутої бронзи. Все-все дерев'яне, від віконних рам і до двох велетенських креденсів, від столів і крісел і аж до більярдних київ, було виготовлено з ясеня з інтарсіями з червоного дерева. Крісла в їдальні і кабінеті були оббиті шкірою. 

Власники палацу Лянцкоронські дітей не мали, тому після смерті останнього з них, село разом з околицями відійшло до Володимира Баворовського. Той наприкінці ХІХ століття продав маєток своєму родичу, графу Голуховському – сину впливового політика в Австро-Угорській імперії. В часи Голуховських були значно перебудовані інтер’єри палацу. Його прикрасили кришталеві люстри та канделябри на підлозі висотою в 2 метри. Приміщення палацу опалювались (тепло поступало від гарячого повітря через систему труб). Виходи для труб було облаштовано в камінах, декоративних грубках або просто в стінах. 
За Голуховських стіни оббили адамаском (кожна кімната мала свій колір), стелю прикрасили ліпленням. З якоїсь іншої резиденції в Струсів навіть доставили старовинний "порцеляновий" п'єц. Один салон умеблювали в стилі Людовіка XV. Практично всі ці розкоші зникли в часи Першої світової, коли струсівський палац було пограбовано.

Останнім власником маєтку був львівський воєвода Петро Дунін-Борковський, який отримав його внаслідок шлюбу з донькою Юзефа Голуховського Марією.

На сьогодні на території колишнього маєтку розташований дитячий інтернат. Збереглася скромна брама та басейн на території. Є й пам’ятка природи державного значення – сосна австрійська, що має вік понад 250 років. Сам палац стоїть пусткою: інтернат повністю переїхав у нові приміщення.

Від палацу каштанова алея вела до парку, котрий розташувався в вигині Серету. Вглиб парку вела липова алея. Через місток понад Серетом можна було потрапити до оранжереї. В парку було кілька клумб, на меншій розташовувався сонячний годинник.

castles.com.ua
zamky.com.ua
fotopolska.eu
polona.pl

Серет тут неквапливий, але шумний. Річка робить півколо, повератючи вправо. На кінчику цього невеликого язика розмістився старий струсівський парк. Років 70-80 тому тут був, мабудь, і справді клаптик раю, та дві світові війни, які спустошливо пройшли по Струсову, понівечили прекрасний зелений масив

МИКУЛИНЦІ

 

Микулинці відносяться до Теребовлянського району і розташовані десь на півшляху між Тернополем і Теребовлею. Містечко має надзвичайно довгу і насичену історію, вперше згадується в "Повчанні" Володимира Мономаха у 1096. Селище заснували ченці. Вони збудували церкву святого Миколая, звідки і пішла назва поселення. В 1387 містечко опинилося під владою Польщі, тоді ж воно почало називатися Микулинцями. 

 

Із всего, що збереглося в селі, костьол чи не в найкращому стані. Колись з'єднувався з палацом кленовою алеєю. Декор храму і його витончені форми, підсилені центральним шпилем, чудово гармоніювали з центральним фасадом палацу і органічно замикали перспективи регулярної частини парку.

Мурований костел почали зводити у 1761 на кошти графині Людвики Потоцької. Архітектором був чоловік її онучки, Август Фридерик Мошинський. За його основу архітектор взяв костел при королівському палаці в Дрездені. Наріжний камінь у будівництво майбутньої святині заклав Львівський архієпископ Вацлав Сераковський. Освятили добудований у 1779 під титулом Пресвятої Трійці. Оригінальний інтер'єр не зберігся, оскільки в радянські часи приміщення використовувалося в господарських цілях.

Поруч з костелом зберігся старий цвинтар, на якому поховані останні з Реїв : Мечислава (1836-1918), Юзефа з Конопків (1856-1930) та їх донька Марія (1881-1927).

Хоча палац на березі Серету і носить ім'я Реїв, але народженням своїм він був зобов'язаний зовсім іншій магнатськійї родині; палац був побудований в 60-х роках 18 ст. на замовлення Людвіги Мнішек, яка за допомогою зв'язків свого впливового (на той момент вже покійного) чоловіка, засновника роду Потоцьких, виклопотала у польського короля Августа III новий привілей для міста в 1758. Від того палацу, правда, залишилися лише два флігелі, поставлені перпендикулярно до поздовжньої осі палацу і з'єднані з ним дугоподібні галереї.

Основний корпус в середині XIX ст. був повністю перебудований. У 1815 маєток викупив австрійський барон (за іншими відомостями великий польський землевласник) Ян Конопка, який мріяв створити елітарну бальнеологічну лікарню на основі місцевих мінеральних вод. В середині XIX століття Ян Конопка почав зводити нову палацову будівлю в стилі ампір.

Побудована в стилі неокласицизму, центральна частина палацу підкреслена на головному фасаді ризалитом з чотирма дерев'яними скульптурами атлантів, піднятими на аркаду першого поверху. Будівля палацу розташовується в в оточенні великого дендропарку (який славиться трьома двохсотлітніми ясенями), за проектом талановитого польського архітектора Августа Фредеріка Мошинського. З цього місця ландшафтний парк спускається до річки, а зліва розташовані руїни замку.

Старі флігелі і палац формують широкий двір - курдонер. Від головного фасаду, пройшовшись по алеї, можна потрапити до Троїцького собору. Посеред дороги, в оточенні п'яти вікових кленів, знаходиться колодязь. У давні часи в палаці розташовувалися розкішні парадні зали, які прикрашали ампірні розпису на полиці, а сьогодні немає ніяких розписів, а стіни обштукатурити і пофарбували, загубивши колишню велич.

 

Конопка мав задум влаштувати тут елітний курорт, заснований на сірководневих джерелах. Лікарні судилося проіснувати як елітарного закладу під чуйним керівництвом спадкоємців Конопки аж до 1914, коли конкуренція з боку аналогічних європейських і вітчизняних курортів, а потім бойові дії Першої світової війни, що розгорнулися на території Західної України, поставили його за грань існування (в 1918 - 1920 магнатська резиденція була розграбована, праве крило спалено). Палац перетворився в звичайну резиденцію і залишався у володінні до початку Другої світової.

Через часті напади татар (містечко стояло на татарському Кучманьському шляху) виникла необхідність будівництва оборонного замку. Замок збудували у 1550, коли Микулинцями володіла Анна з родини Йорданів. Опісля них тут засвітились сім’ї Зборовських, Конєцпольських, Синявських і Любомирських. Страшних руйнувань містечко зазнало у 1675 році, коли підло було знищено турками.

Замок має форму квадрата з довжиною стін у 75 метрів і товщиною оборонних мурів у 2 метри. 

 

На трьох кутах замку височать круглі вежі, які колись мали три оборонні яруси, та бійниці для гармат. Із західного боку, де не було урвища, оборонні мури були додатково захищені глибоким ровом. В замок можна було потрапити через браму з підвісним мостом. Ще один в'їзд у замок був зі східного боку. Всередині фортеці були житлові споруди. До наших днів збереглися льохи і підземні ходи під ними. Кажуть, що з замку підземних ходом можна було дістатися Теребовлянсько замку.

Микулинецький замок - єдиний в Україні, на території якого живуть люди. А історія така. На початку XX ст. тут ще мешкала графиня Юзефа Рей, у якої була служниця Анна – вірна і досить наближена до графині. Анна з чоловіком збиралась будувати власний будинок, але їх плани поламала Друга Світова війна. Чоловік був призваний на війну, де і загинув, а Анна залишилась з малою дочкою Стефанією.


Юзефа померла у 1930 році, а її донька Марія – ще раніше, у 1922 від тифу. Рід Реїв згас. Сім’я ж Анни пережила в цих стінах війну, і залишилась тут після неї. Анну прийняли на роботу сторожем замку, а їхнє житло поступово легалізувалось. Анна померла в 1983 році, а Стефанія з чоловіком лишилась жити у замку. Свого часу їм запропонували переїхати у 2-кімнатну квартиру, але родина відмовилась начеб-то через меншу житлплощу. 

У 1815 барон Ян Конопка відкрив тут суконну фабрику. Замок перебудовується під фабричні потреби, що явно не йде йому на користь. Фабрика прогоріла, будівля опустіла і почала руйнуватись. Заселення на початку XX ст. родини Реїв уже не могло спинити повільну агонію твердині, яка триває і досі.

КРЕМЕНЕЦЬ

 

на Бону заїхали в сутінках. Чомусь Саша думав, що згори ми побачимо казкову панораму підсвіченого міста. Але замість того викололи око, наїлися туману і до смерті налякалися власних силуетів. Вранці знову було молоко, а вже на зворотньому шляху всі необхідні галочки були розставлені.

Місто ніби сховалося в природному каньйоні річки Ікви, біля якої височіють Кременецькі гори - Хрестова, Воловиця, Кулічевка, Дівочі скелі, Черча. І більше за інших притягує звичайно, Замкова гора. Бо вона на 397 м вище моря.

В Кременеці збереглося більше 50 історико-культурних пам'яток. Руїни замку, ансамблі монастиря і колегіуму, Богоявленський і Миколаївський собори (куди ми і не планували, і не потрапили :) ...).
а от що стосується фортеці, яка так налякала в перший день подорожі: згідно з деякими джерелами, вона була побудована ще в дохристиянські часи.
Головні її господарі: Король польський і великий князь литовський Сигізмунд I і його дружина.
Сигізмунд I в 1536 році передав Кременецький замок з прилеглими селами дружині італійці Боні Сфорца із зобов'язанням підтримувати кріпосні зміцнення і містити замковий гарнізон. Бона суттєво зміцнила замок. У замку було в той час три вежі і досить високі стіни з гарматами. Всередині замку розміщувалися казарми для гарнізону, різні господарські об'єкти, порохівниці. Бона володіла замком 20 років з 1536 по 1556. і на честь неї, за однією з версій, названа замкова гора.

А ще... королева Бона прагнула вічної юності, а так як чудодійних кремів і пластичної хірургії в ті часи не було, то використовувала вона кров невинних дівчат. Їх кидали на гострі кілки решітки-перекриття в одній з веж кременецького замку, а ярусом нижче Бона приймала душ.
Ось така вона була кровожерна...))

 

а в місті нас цікавило кафе "Браво", про яке кілька днів розповідали всі місцеві, що зустрічали в дорозі. Чаю і десертів власного виробництва спробували аж з другої спроби. Смачно, так

Цікава штука "атмосферність": іноді легко передавати на фото те, що чуєш, бачиш і відчуваєш на смак і дотик, а іноді це неможливо. І ти не знаєш, де та грань між «можу/не можу», і не знаєш, як оте затишно-оксамитове з китицями на шторах, з чайним сервізом на столі, старим торшером у кутку і розігрітим до червоного каміном за спиною, в тостелезних стінах ієзуїтського колегіуму, через вікна якого хочеться дивитися на дощ, можна "запхнути" в рамки однeї карточки...