#книги

Клуб невиправних оптимістів

оригінальна назва: Le club des incorrigibles optimistes

автор: Жан-Мішель Генассія

видавництво: Віват

мова: українська

перекладач: Анастасія Шведик

рік видання: 2017

об'єм: 640 ст.

 

Логіка - не мій коник. Я ніколи не розумів, як можна говорити одне, а робити зовсім інше. Клястися, що любиш, і ранити кохану людину. Дружити і легко забувати друга. Проголошувати високі принципи і не зважати на них, стверджувати, що віриш в Бога, і чинити як сволота. ©

Ця книга - таке собі одкровення, невелике віконце в минуле, похмуре і непросте.
ЇЇ, певно, найкраще читати в Парижі, де є маса місць, схожих на «Бальту». І це буде зовсім особливий Париж, бо почнеш помічати те, мимо чого раніше пройшла б повз.
І ти можеш опинитися саме в тему місці, де Сартр, дізнавшись про загибель Камю, з яким він дружив, а потім посварився, гарячково писав: «Ми були в сварці, він і я. Сварка - це дурниця, коли знаєш, що знову зустрінешся, сварка - всього лише один із способів жити поруч і не втрачати один одного з виду в нашому тісному світі. Сварка не заважала мені думати про нього, відчувати його погляд на сторінці книги, яку він читав...»

Це те, що читаєш взахльоб, а потім повертаєшся, перечитуєш і знаходиш слово, яке пропустив. СЛОВО, ЯКЕ ПРОПУСТИВ! Розумієш? А потім долистуєш до «є книги, які до певного віку дітям читати не слід. І фільми, які краще не дивитися. Їх можна не зрозуміти, пройти повз. На такі книги і фільми потрібно вішати табличку: «Не дивитися» або «Не читати, якщо не встиг пожити» і всі пазли, що так наполегливо намагалася зібрати всі ці два місяці, враз складаються.

- Ми не можемо дійти згоди. Ніхто не знає, що краще - чекати і сподіватися або змиритися і відступитися.
- Завтра буде новий і кращий день. Шкода, що ти так негативно налаштований, Ігор. Особисто я - оптиміст.
- Я теж, - відповів Ігор. - Найгірше попереду. Будемо радіти тому, що маємо зараз.

А ще про цю книгу хочеться говорити за келихом вина і розмова обов'язково буде не стільки про неї, скільки про нас самих, які думають, що сумніваються, що люблять, помиляються, але безумовно, по-справжньому, живих, як каже один з героїв: «Ти живий, так живи!». 


а на останній сторінці стався катарсис і ці сльози дуже здивували, бо так давно саме за книгою це до мене не приходило. •
найпрекрасніша річ, яку я читала за останні 5 років

 

Атлант розправив плечі

оригінальна назва: Atlas Shrugged. Non-Contradiction

автор: Айн Ренд

видавництво: Наш формат

мова: українська

перекладач: Вікторія Стах, Артур Переверзєв

рік видання: 2016

об'єм: 1552 ст.

 

певно, я не дуже типовий читач, бо Атлант до мене потрапив лише тому, що минулого березня я читала Джерело, а кількома місяцями пізніше цю трилогію побачила на заправці ОККО. Побачила і зрозуміла - мені це потрібно. Я не підозрювала про те, що це світовий бестселер, я не читала анотацію до роману і не хтіла знати про нього нічого окрім внутрішнього змісту, відкритого особисто мною. І єдиним "спойлером" стала випадкова інформація про те, що на написання книги автор витратила цілих дванадцять років. І все стало на свої місця, коли фінальний рядок роману був дочитаний.

І от що хочу сказати: є книги, багато книг, які треба читати до 35 років. Можливо, в силу юності, чогось з прочитаного осягнути не зможеш, але коли зрозумієш, що в житті абсолютної казки зі щасливим кінцем все ж не буде, то разом з цим дійдеш і до того, що своє буття саме так, як ти цього хочеш, можеш будувати тільки ти. Не доля, не батьки, не зв’язки, не щасливі випадковості, а лише ти. Сам. Робити, змінювати, відповідати за це і гордитися своїми успіхами. І чим раніше ти до цього прийдеш, тим краще. А в мене ж нині таке відчуття, як у моїх наречених після весіль: коли кілька місяців готуєшся, очікуєш, живеш подією, а потім той день приходить і проходить, і в голові питання: а чим же займати свої думки і вечори тепер?)))
Але список "популярних блогерів", яких ще недавно читала, тепер значно порідшав)))) І прекрасна цитата, яку захтілося запам’ятати: Свята повинні бути у тих, кому є, що святкувати.

 

Ловець повітряних зміїв

оригінальна назва: The Kite Runner

автор: Халед Хоссейні

видавництво: ВСЛ

мова: українська

перекладач: Катерина Міхаліцина

рік видання: 2017

об'єм: 432 ст.

 

Давним-давно, коли я була маленькою, брат служив в Ташкенті і ми всі молилися, щоби його не перекинули в Афганістан, я не раз питала батьків, чому ми там воюємо? “Ми не знаємо," - відповідали вони. "Я не знаю," - казав мені дядько. Ніхто не знав. Лише здригалися знову, коли до міста приходила чергова цинкова труна.
Коли я була в середніх класах, Союз вивів війська. А в мами ще й досі зберігається та вирізка з Ізвєстій: Ми живі!

І ось жила сім'я, погана чи хороша, але жила в своєму будинку і своєму світі, зі своїми бідами і турботами, а потім все рухнуло. І так сталося, що трагедія країни і трагедія дітей наклалися одна на одну. Був хлопчик, боягузливий і слабкий, що зрадив іншого, заради нього готового на все. Був батько, який через своє внутрішнє віддаляв від себе сина. Всі робили помилки, іноді дрібні, а часом фатальні. А потім світ змінився. І середньовічні страти з’явилися на стадіоні рідного міста. 
Цю книгу я проковтнула за добу. Відповіді на те своє старе дитяче питання в ній не знайшла. Але материнське кричало іншим: скільки болю може пережити маленька дитина? Скільки - щоб не зламатися? І як воскресити її, повернути з країни жаху, куди її силоміць загнали дорослі. І не треба тішити себе алюзіями, що то все вже давно в минулому... Пронизливо і щиро до болю, і хочеться вдихнути, а не стає повітря...і не відпускає довго. І болить десь там в районі зап’ястя...

“Діти - не розмальовки. Їх не можна взяти і розфарбувати улюбленими кольорами”

 

Дім для Дома 

автор: Вікторія Амеліна

видавництво: ВСЛ

мова: українська

рік видання: 2017

об'єм: 384 ст.

 

ДІМ – це “розпорошені уламки замерзлих річок над землею”, і дім наш, доки він в нас. Дім – це радше люди, за стіни я так не тримаюся. Варто зберігати його всередині себе. У книжці образ дому пов’язаний з пошуком ідентичності: скажи мені, де твій дім, і я скажу тобі, хто ти. У моїх героїв із цим все заплутано, принаймні спочатку: Новий рік вони святкують за московським часом, бо так звикли, і за бакинським, бо в Баку народилася одна з героїнь... Великою мірою - "Дім" про небезпечну ностальгію й про відставання у часі...© 


Є родина, яка живе у Львові але його не бачить і не любить. Та вчиться. Вчиться любити. І є пес, який потрапляє у цю сім’ю. Він добре ставиться до людей – він загалом добряк, але йому теж не подобається місто, бо там занадто багато спогадів, які він зчитує у вигляді запахів. І взагалі в місті занадто багато страшних слідів, у яких він плутається і які його дратують. Власне, пес розповідає про місто й родину, оцю історію кількох радянських поколінь. Сім’я отримала квартиру у центрі Львова й опинилася у вирі подій. Тих подій, коли великий яскравий калейдоскоп розсипався на друзки, а разом з ним й звичне життя. І в тому новому житті треба шукати себе, своє місце, свою країну, врешті решт. 
Для мене той період – то роки, які хочеться викреслити, настільки спогади про них гнітючі. Та не було б їх, не було б і прийдешніх… 
А тоді треба було жити, і люди жили. Міняли вчителювання на ларьки з сигаретами і мріяли про Германію, яка вже ніколи з ними не трапиться. І коли тобі було 8 чи 14, то ти відкрив те нове життя і знайшов своє місце в ньому, а коли тобі було 37, то ти міг загубитися в тих розбитих яскравих скельцях, і й досі розгублено намагатися скласти їх у звичний пазл, як вчили у радянській школі. І не розуміти, чому той пазл не складається…

Про провину тих, хто вижив, про наслідки туги за минулим, про майбутнє, яке живе поверхом вище. Про те, що насправді ніхто нікому не належить, а тільки хтось когось любить – або ні. Про неправду і пам’ять. Про причини й наслідки. Про можливість пробачити собі й іншим. І про те, як Львів стає чиїмось домом. Або не стає. 
прекрасно.

І ще одна книга за добу 

 

Щось таке як любов

автор: Зоя Казанжі

видавництво: ВСЛ

мова: українська

перекладач: Оксана Думанська

рік видання: 2017

об'єм: 256 ст.

 

Це сталося якось само собою (бо нині читаю зовсім іншу річ і посеред одної розпочинати іншу не люблю і не роблю, але...). Просто відкрила першу сторінку з легковажною думкою про «просто загляну». І оті перші «ти можеш бути собою. І ось це -найскладніше», як має й бути, зачепили, і... книга за чотири години.
І за ці чотири години таке різномаїття думок: місцями про Уліцьку, бо вона з Рубіною єдині, у кого читаю все і вважаю чи не найкращим і позавіковим;
місцями про те, як же воно то все просто і наївно, але як же воно тримає, чорт забирай;
місцями - «який же він дурень!» або «це я вже читала минулого року у фб». Але тоді та історія мені здалася занадто особистою, такою, яку видихає близька людина, а ти стоїш отам за вхідними дверима і все чуєш через щілину для ключів...
Не можу сказати, щось на кшталт «вау», хоча такі речі так і не оцінюються. Точно знаю, що коли б ця книга трапилася мені трохи більше як десять років тому, то душа була б кілька разів навиворіт (бо було зовсім інше життя, інші переживання і такі чужі історії примірялися на себе). Але тоді я читала Наташу Нежинську с Сержем Спайдером і це були ідеальні ліки для тих місць, де боліло.

Нині ж... нині я скажу: як добре, що в мойому житті все інакше. Ні, навіть не так: як добре, що мені стало розуму і сил, щоби в мойому житті було інакше...

Шанси інколи падають на голову...© 

 

Флаш

оригінальна назва: Flush

автор: Вірджинія Вульф

видавництво: О.К.Рublishing

мова: українська

перекладач: Наталія Семенів

рік видання: 2017

об'єм: 176 ст.

 

«Але все не так просто, все складно. Якщо він кусав містера Браунінґа, він кусав і її. Ненависть – це не ненависть; ненависть – це також любов».
Чарівність, жвава і весела, після якої ти закохуєшся в письменницю, ходиш з ідіотичною посмішкою і всим радиш книгу. Історія спанієля, який жив з міс Барретт, яка згодом стала більш відома як Елізабет Браунінґ. Історія відносин собаки і людини, а також відносин людей очима собаки. Історія пса, якого зраджують і люблять, від якого вимагають покори, а він хоче бігати за кролем і чути услід «Спан!», пса, якого хочеться звільнити з тего часу і забрати з собою в свій, в час, де немає отого мотлоху вікторіанського і трава у пів зросту. І знаєш, я втішена, що знайомство з Вульф розпочала саме з цего твору і саме в цему перекладі.
«розламані на шматки, але відлиті з однієї форми – чи могло бути так, що кожен із них доповнював те, що було приховане в іншому? Вона могла бути – всім цим, але він – ні. Між ними пролягала найширша безодня, яка лише може віддаляти одну істоту від іншої. Вона говорила. Він був німим. Вона була жінкою, він – собакою».

 

Коханці юстиції

автор: Юрій Андрухович

видавництво: Meridian Czernowitz

мова: українська

ілюстратор: Артем Колядинський

рік видання: 2018

об'єм: 304 ст.

 

Є факти, проти яких не попреш. Наприклад, такий: українська проза часів Незалежності починається з Андруховичевих «Рекреацій». І у них, написаних 27 років тому, автор вустами одного зі своїх alter ego повідомляє, що задумав повість у новелах «Мерзотники». То оце вона і є. Щоправда, не повість, а параісторичний роман, і не в новелах, а у восьми з половиною серіях, і не «Мерзотники», а «Коханці Юстиції». Поза тим – чиста правда. Хоч і нерозривно переплетена з художнім вимислом. Час дії – від початку XVII ст. до початку 70-х років ХХ-го. Місце дії – переважно Галичина, як-от Львів і Львув, Івано-Франківськ і Станіславув, Дрогобич і Коломия, але також Мюнхен, де один символічно значущий галичанин прийняв смерть від руки іншого.©

“І щоб він мені врешті написався, – додає Андрухович, – я мусив кілька разів ставати іншою людиною. Я не вигадував цих історій: вони самі мене знаходили, а я лише доповнював їх вірогідними деталями. Хотілося створити густо-насичений і в той же час абсолютно захопливий текст, від якого читачеві дуже нелегко відірватися. Судячи з реакцій перших читачів, це значною мірою вдалося».

Можна було б сказати, що зібрані в цій книжці історії об’єднує мотив свідомої чи несвідомої угоди з тим, кого прямо краще б не називати. Або проблема злочину і кари, яка не завжди вирішувана. Але, все ж, передусім їх об’єднує в оповідєву цілість спрага кохання, «що неторкане ще пролітає над ринком де рила і туші»… і про любов тут цікавіше, ніж у Казанжі, про яку було кількома місяцями раніше. І не тому, що це чоловічий погляд. А тому що за тебе не пережовують і до рота не кладуть. Все сам, любий, читаче. Сам.

бездоганно стилістично, розкішно мовленнєво (хочеш збагатити свій активний словник? тобі сюди), мандрівні сюжети і барокові списки, дрібка цинічного гумору, трохи зазіхання на святе й критичний погляд на деякі сторінки української історії. І ось тобі роман, що за структурою нагадує спектакль мандрівного цирку Ваґабундо, де кожен із трюкачів виконує свій смертельний номер

Читати? ТАК
бо то написано Красиво; 
бо то написано Цікаво; 
бо написано про Любов; 
бо написано для Задоволення.

 

Тінь вітру

оригінальна назва: La Sombra del Viento

автор: Карлос Руїс Сафон

видавництво: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля" 

мова: українська

перекладач: Інна Паненко

рік видання: 2017

об'єм: 576 ст.

 

У кожної книги є душа. Душа того, хто її написав, і душі тих, хто читав і переживав її, і мріяв над нею. ©

Я ніколи не перечитую книги, але це саме той випадок, коли Тінь в мойому житті трапилася двічі. І вдруге то було абсолютно несвідомо спочатку, лише на 50-й сторінці зрозуміла, що то вже кілька років тому пережито. І коли тоді я не знала, що це бестселер з мільйонами фанів, і запоєм ковтала кожну роздруковану сторінку, то цього разу все сприймалося дещо інакше. Бо +6 - то досить багато, щоби дещо по-іншому дивитися на світ. 
Отже, що цього разу, окрім того, що книга про любов і Барселону, дружбу і дорослішання, війну і людяність, творчість і слово, яке неможливо знищити: 
Тінь вона про Щастя: про те, як в нещасливих дорослих виростають нещасливі діти. А потім вони стають такими ж нещасливими дорослими. Так, круг завжди замикається. А чи можна його розірвати, то вже від тебе залежить.

Вона про зв'язки між людьми. Про те, як одна і та ж ручка (коли опустити часові ляпи) може стати річчю, що вміщує в собі дуже багато - подарунок від жінки, яка тебе любить, подарунок від батька, для якого ти увесь світ, подарунок від вірного друга. Вона про те, що листи відправлені з надією і любов'ю одному адресату, через багато років потрапляють до рук іншого, і наповнюють його серце якимось новим почуттям. Вона про те, що можна заховати якусь річ на якийсь час, але в підсумку вона потрапить до рук іншої людини, змінить її долю, змусить зробити якісь вчинки, які повернуться нам і змінять нашу долю. 
Про те, як від нашого невеликого рішення в часі і через різних людей підуть кола по воді...

 

Книжки – це дзеркало: ти бачиш у них тільки те, що вже маєш у собі самому. ©

 

Бог дрібниць

автор: Арундаті Рой

видавництво: Видавництво Старого Лева 

мова: українська

перекладач: Андрій Маслюх

рік видання: 2018

об'єм: 432 ст.

 

Що було першим? Ланцюг рішень чи ланцюг подій? Можливо, кожне життя, кожну сім'ю можна розмотати, як клубок. Просто в деяких культурах легше зберегти свої секрети. У деяких сім'ях теж. Наприклад, якщо у вашій родині є Крихітка-Кочамма, потрібно Бути Готовим. Що тобі випотрошать душу. Що її вивернуть навиворіт. Виставлять на огляд. На осміяння. Що жоден твій крок не залишиться не-засудженим. Жоден вибір негідний не-приниженням.

Як багато їх таких, що крушать долі, для свого власного задоволення, для власної насолоди, для збоченої радості від чужого болю? Щоби ніхто ніколи не помітив, що Вони вже давно позбулися свого Місця Під Сонцем. Щоби ніхто ніколи нікому не сказав. І коли семирічний Еста думав Дві Думи, він мав рацію, правий, як ніколи, бо: 
а) з Ким-Завгодно може трапитися, що завгодно, і тому, потрібно 
б) Бути Готовим 
Щоби твоє життя не видерли з корінням, щоби твою душу не осквернили падальщики, щоби твої мрії не спалили заживо, щоби твій будинок не зрівняли з землею, щоби ніхто і ніколи не робив замах на те, щоби відібрати твоє Місце Під Сонцем.
Читати неможливо зупинитися, або одна з найскладніших і таких, що важко заходять, книг на моїй пам'яті

 

"... в дійсності все почалося, коли були встановлені Закони Любові. Закони, що визначають, кого слід любити і як. І наскільки сильно."

 

Земля загублених

автор: Катерина Калитко

видавництво: Видавництво Старого Лева 

мова: українська

рік видання: 2017

об'єм: 224 ст.

 

вдихаєш, видихаєш, ще раз вдихаєш і... забуваєш видихнути. Та й дихати майже забуваєш, доки не дочитуєш останнього рядка третього оповідання. Бо то ЩОСЬ! Щось таке нове, яскраве, таке насичене, живе й емоційне, щось на межі реальності та фентезі, щось магічно-містичне, глибоке й глибинне, яке чіпляє за живе, затягує вглиб Землі Загублених так, що здається: звідти вже не вийти... Аж тут магія закінчується, і наступне оповідання абсолютно про інше. І зовсім про інше — ще наступне. І ти розумієш, що можеш дихати, бо вир, який так закрутив спочатку, раптово зник. Й вже намалювалася хвиля розчарування, якого так боїшся, аж тут — закрутило-понесло знову, знову з’явилися магія, глибина, знову задихаєшся разом із тим хлопцем, який збігав на гору, аби допомогти народити жінці, котра прийшла в це оповідання з іншого, знову переживаєш катарсис-звільнення разом із ним й окремо, і думаєш, думаєш, думаєш про так багато важливих речей... Зізнаюся, аби взятися за наступне оповідання, я мусила знову навчитися дихати. І не даремно, бо повернення у Землю Загублених було таким же потужним, як і перше у неї занурення...

Оце, певно, і все, що розкажу про цю книгу. Так, можна поговорити про тематику і проблематику (війна, ще одна війна, кохання, розуміння, привиди дитинства, дружба, гомосексуалізм, спокутування родових гріхів, фемінізм, сексизм, педофілія, Крим, безбатьківство, море, буденність, казковість...), але не хочу. Хочу ось так, емоційно... бо неймовірно прекрасно

 

Стоунер

оригінальна назва: Stoner

автор: Джон Вільямс

видавництво: АСТ, Corpus 

мова: російська

перекладач: Леонід Мотильов

рік видання: 2015

об'єм: 352 ст.

 

Досить заважкий роман. Простий. Нудний. Прекрасний. Власне, як саме життя. Всю книгу я намагалася зрозуміти, ну чому з майже кожної рецензії, навіть з цитати Гавальди на обкладинці, постійно відлунювалось: "Стоунер - це я", "Стоунер - це ми", "В кожному є щось від Стоунера". Дивувалася, чому так багато абсолютно різних людей знайшли в собі схожість з непримітним університетським викладачем. Його життя, скрупульозно описане в романі, сповнене якихось дрібних несправедливостей, образ і невдач. Від якого віддає гіркотою про нездійснене, і лише яскравий вогонь любові до свого предмету гріє душу на тлі безрадісного пейзажу. Стоунер не став видатним викладачем, хоча міг би. Він не написав дійсно визначної книги, хоча міг би. Не був щасливим у шлюбі, хоча міг би. І не втримав любові, хоча міг би. Не зберіг душевного контакту з дочкою, хоча міг би. Зрештою, навіть в тривалій на роки ворожнечі з колегою не зміг поставити крапку так, як того хтів. Невдаха? Та ні, просто людина. Можливо, для інших його життя пройшло непомітно і навіть десь смішно. Але для нього в тому прихований весь всесвіт надій, мрій, пошуків, рішень, зустрічей і втрат. Так, безумовно, я то відчула... І перегорнувши останню сторінку переконалася нарешті, чому - я теж "Стоунер". Не в тому, що теж маленька людина у великому світі, і не в тому, що теж часом ховаюся від життя за буквами. Ні. Це глибше. Ніби на якусь мить вдається придивитися, перебудуватися з режиму "панорама" на "макро" і в безликому натовпі помітити окреме людське обличчя, і в цій незнайомій і чужій особі несподівано побачити себе.
І, знаючи фінал, повертаючись потім знову до перших сторінок, зовсім по-іншому подивитися на відстороненість й таку незрозумілу спочатку логіку поведінки...

 

Шкода лише, що своє життя не можна відкрити з початку.

 

Ніжність

оригінальна назва: Stoner

автор: Давід Фоенкінос

видавництво: ВСЛ 

мова: українська

перекладач: Ірина Серебрякова

рік видання: 2018

об'єм: 192 ст.

А ніжність-то в чому? Це єдине питання, яке хочеться задати. Можливо, просто чогось не зрозуміла. Так іноді буває. Бо сама книга не про ніжність. Вона про те, як впасти з небес на землю, а потім як би повернутися на небеса, але вже поверхом нижче, коли у любовних сходів є якась сувора градація. 
Першу частину книги хтілося читати довше. Про кохання можна писати по-різному, але Фоенкінос якось зовсім недбало написав про ту любов, яка буквально призначена небесами. Друга частина книги протипоказана людям щасливим. Їх щастя вона, певно, не затьмарить, але змусить подумати про те, чи варто так твердо бути щасливим сьогодні, коли завтра абсолютно непередбачуване. Третя частина книги, в якій головна героїня повертається до життя в компанії незграбної, не схожої на свого першого чоловіка людини, теж недбала. І одночасно легка. І суха. Навіть байдужа. Може, всьому виною те, як автор пише - завжди недбало, завжди про любов різного ступеня важливості. Не знаю. Тут навіть складно сказати, які враження після читання залишилися. Навряд чи стану радити цю книгу. Але короткі глави з такими цільними і ємкими назвами - то просто космос.

 

Венера в хутрі

оригінальна назва: Venus im Pelz

автор: Леопольд фон Захер-Мазох

видавництво: #книголав

мова: українська

перекладач: Наталя Іваничук

рік видання: 2018

об'єм: 160 ст.


Все змішалося.

Спочатку була пісня Velvet Underground "Venus in Furs", в яку Лу Рід вклав стільки пристрасті. Потім фільм Поланскі "La Vénus à la fourrure", який, по суті, вже не пряме відображення, адже в основі лежить п'єса Айвза за мотивами роману фон Захер-Мазоха. Приголомшлива Еммануель Сеньє, і не менш геніальний Матьє Амальрік. І ось, нарешті, книга. Про яку мені після пісні і фільму сказати майже нічого, і в той же час можна багато що сказати. Хоча б про те, що шкода, що пішла та епоха розкоші, коли дами носили оксамитові сукні в підлогу, на пишних грудях - нитку перлів, а в волоссі діадему чи свіжі квіти, уважний лакей накидає на плечі соболину шубку, і ось вона йде павою...

Мені дуже не подобається, що книга практично скрізь асоціюється перш за все з сексуальною девіацією, але майже ніколи з відносинами чоловіка і жінки. 
На самому початку їх відносини могли піти за відомим всім сценарієм і закінчитися шлюбом, коли б… "коли б" - знайомо, правда? Але кожна каструлька знаходить свою кришечку, й, певно, кожна людина отримує, нарешті, ті стосунки, на які заслуговує. Або, які хоче мати.
А "Венера в хутрі" - то не лише феномен мазохізму, там цілий набір, починаючи з фетишу й закінчуючи ролевими іграми.
А ще вона є автобіографічною. Була написана в 1870-му, а власна історія автора трапилася в 1869-му. Бо уклав договір з однією цікавою жінкою на півроку. І написав потім книгу. "По свіжим враженням". І в той консервативний час таке одкровення просто взірвало світ. Нині ж то цікаво не кожному читачеві, але коли ти маєш пряме чи опосередковане відношення до психології, то повз книги, певно, варто не пройти.