#книги

Тэсс из рода д'Эрбервиллей

оригінальна назва: Tess of the d'Urbervilles

автор: Томас Гарді

видавництво: Ексмо

мова: російська

перекладач: А.Крівцова

рік видання: 2016

об'єм: 448 ст.

 

досить неоднозначні враження, але після неї тепер точно подивлюся фільм. Стосовно ж книги буду лаконічною: тут все про комплекс провини: наведення, необхідні дії, подальша поведінка, а також способи придбання, самопочуття пацієнта, спілкування зі здоровими, наслідки для всіх сторін. 
Об'єктивно, практично безпечно. 
Ніколи не слід думати про те, що думають інші люди, коли вони нічого не думають ©

 

Чоловік на ім'я Уве

оригінальна назва: A Man Called Ove

автор: Фредрік Бакман

видавництво: #книголав

мова: українська

перекладач: Ольга Захарченко

рік видання: 2018

об'єм: 352 ст.

 

Когось любити — це все одно що оселитися в будинку. Спочатку ти закохуєшся в усі нові речі, щоранку радієш, що все це належить тобі, ніби побоюючись, що хтось увірветься у двері й заявить, що сталася жахлива помилка і що ти не можеш жити в такому чудовому місці. Потім, з роками, стіни вивітрюються, дошки тріскаються тут і там, і ти починаєш любити цей будинок уже не так за його переваги, як за його недосконалості. Ти знаєш усі його закуточки й щілинки. І як зробити так, щоб у замку не застряг ключ, коли на дворі мороз. І яка з дощок трохи прогинається під ногою. І як відчинити дверцята шафи, щоб вони не скрипіли. Ці маленькі секрети й роблять його твоєю домівкою ©

Коли б в цьому році окрім цеї книги більше нічого не прочитала, мені б було достатньо. Це - книга-катарсис.
Кожен несе за плечима свою "війну". Кожен мовчить про своє. У кожному з нас є трохи Уве і в кожному Уве є трохи від нас.
Книга, яка більше у відчуттях, ніж в об'єктивному. У тому щемливиму і іноді незручному почутті, коли розумієш, що і ти була не правою.
про любов, про безкінечну самотність, про таку ж безкінечну відданість і дуже велике серце. Про вчинки, які відбуваються не заради того, щоби отримати сусідське схвалення. Справжнім вчинкам і справжнім чоловікам взагалі не потрібне нічиє схвалення.

Ми завжди сподіваємося, що ще встигнемо щось зробити для іншого, сказати йому потрібні слова. А потім, коли все вже відбулося, стоїмо і думаємо: «От коли б…© Є книги, про які нічого говорити не хочеться, тому що вони погані. А є книги, про які не хочеться багато говорити, тому що вони хороші. Це саме така книга. І це саме така історія. З нею не хочеться розлучатися і не хочеться ні з ким ділитися, тому що пережиті емоції залишаються в серці, як шматочок чогось надособистого. І Бакман - це те тепло, яке хочеться обійняти якомога міцніше і яке завжди обійме тебе у відповідь.

 

Театр

оригінальна назва: Theatre

автор: Сомерсет Моем

видавництво: АСТ

мова: російська

перекладач: Галина Островська

рік видання: 2016

об'єм: 320 ст.

 

«Театр» безкінечно цікавий вже тим, що це один з небагатьох романів авторів-чоловіків про жінку, який не просто не викликає бажання запитати «ти взагалі живих жінок-то бачив», а дійсно розбирається в тонких матеріях жіночої душі. І хай Джулія - далеко не середньостатистична жінка і аж ніяк не найприємніший персонаж, але факт залишається фактом: один опис її стосунків з Майклом (і не стільки закоханості, скільки зникнення цих почуттів), заслуговує всих можливих похвал. В якійсь мірі це історія про кризу середнього віку. В якійсь - про те, що одного разу зроблений вибір визначить потім залишок твого життя. В якійсь - міркування про те, чи вартує чесність з самою собою порушення спокою буття. Тут вже кожен буде вирішувати, що з затронутого йому ближче. Я ж можу тільки сказати, що Моем дійсно пише прекрасно. На тлі Лондона, театральних і життєвих драм, гри в гольф, розкішних костюмів, дорогих особняків і порожніх людей розгортається захоплююча і гіркувата історія, яка легко читається, але залишає після себе дуже виразний післясмак. Я би не стала називати «Театр» кращим романом Моема ( «Тягар пристрастей людських» стоїть майже на голову вище), але який же він все-таки хороший.

Спершу вона йшла, дивлячись прямо перед собою, не обертаючись ні праворуч, ні ліворуч, але незабаром зрозуміла, що так вона нічого не доб'ється. Треба дивитися на людей, коли хочеш щоби вони дивилися на тебе.© 

 

Брітт-Марі була тут

оригінальна назва: Britt-Marie Was Here

автор: Фредрік Бакман

видавництво: #книголав

мова: українська

перекладач: Ольга Захарченко

рік видання: 2018

об'єм: 352 ст.

...посеред усього лайна, посеред найгіршого трапляється історія зі щасливим кінцем. І тоді розумієш: воно того варте ©

Шосту частину книги треба якось пережити. У мене був надслабкий Потап і досить давнє знайомство з автором, так що я вистояла. А все закрутилося тоді, як голова Брітт-Марі зустрілася з м'ячем. Після чого відірватися від читання стає досить складно.
Так буває: живеш собі живеш, готуєш в духовці лосося, кілограмами купуєш соду, а ще краще "Факсін", переш чоловікові сорочки і одного разу... оп!!! Все це звичне життя миттєво зникає. І ти з жахом усвідомлюєш, що людина, яка складала з тобою сімейну команду, пішла, і з усього нажитого в тебе залишився лише пшик у вигляді білої плями на безіменному пальці. Життя буквально летить під укіс, дає тріщину і зовні нагадує... як її... ну те саме місце, яке ми не будемо називати, ми ж цивілізовані люди

Кілька років перетворилися в ще кілька років, а ще кілька років перетворилися в життя. І одного ранку виявляєш, що позаду залишилося більше життя, ніж попереду, і не розумієш, як так вийшло. ©
І можна цілодобово лити сльози і сумувати за втраченими роками, а можна спробувати почати все спочатку. Отже, її звуть Брітт-Марі, саме Брітт-Марі, а не просто Брітт! Їй 63 роки і нехай вона ніколи не вболівала за "Ліверпуль", і тим більше за "Манчестер Юнайтед", все ж вона не опускає рук і вірить в те, що ВонаЗМОЖЕ. ⠀

Здається, що в ящиках лише земля, але там, в глибині, в очікуванні весни сплять квіти. Від того, хто поливає цю землю, зима вимагає віри. Слід пам'ятати: в тому, що виглядає як пусте місце, дрімає велика сила. ©

Є в маленьких селищах і містечках свій затишок. Ось тільки у Бакмана за затишком і комічністю ситуацій ховаються справжні повсякденні проблеми і переживання. І однією з головних неприємностей, що зв'язують всіх, є самотність. Бо життя, як не крути, страшенно самотня штука. Людина повинна знати, що вона комусь потрібна

В певному віці майже всі питання, які людина ставить перед собою, зводяться до одного: як я живу це життя? ©

Не треба боятися змінювати себе і світ навколо. Треба лише взяти - й стрибнути. Як то зробила Брітт-Марі

 

Несказане

оригінальна назва: Everything I Never Told You

автор: Селесте Інг

видавництво: Наш Формат

мова: українська

перекладач: Анастасія Дудченко

рік видання: 2016

об'єм: 248 ст.

несказане б'є удвічі сильніше. Воно завжди робить вибір за нас. Не дає свободи. Не дає повноти. Несказане - не обман. Обман - то солодкі хитрощі, від яких нІде дітися, тож ми прощаємо їх одне одному. Несказане ж - хворий стан. Воно йде в ногу зі сном, сміхом і походом за хлібом. Це насіння, якому нІде прорости. Обман - паралельна реальність, несказане - паралельне Я. На обман є багато часу, несказане - і є час. ©

Світ складається з історій. Висловлені історії змінюють життя. Невисловлені - вершать долю. І ніхто не знає, як за задумом автора в ідеалі повинно було б бути.

Безжальна. Нещадна. Правдива. Безкомпромісна.  
Про драму кожного персонажа окремо і всеї сім'ї в цілому. Можливо, всіх емігрантів, які змінили землі, культури, традиції, і змішаних сімей, і дітей, недолюблених і яких не зрозуміли, і партнерів, що підміняють цінності і інтереси і зраджують довіру. Питань навіть занадто багато, вони штовхаються на сторінках, залишаються не розкритими, недопрацьованими, і в цьому одночасно і успіх книги і її основний недолік. Людям в депресії (і просто з поганим настроєм) з читанням краще почекати. Любителям хорошої і глибокої літератури може не сподобатися. Хоча книга емоційно важка. 

До чого може привести не вміння говорити і слухати. 
До чого може привести батьківська любов. 
До чого може привести зайва опіка. 
До чого може привести нав'язування власних бажань і прагнень. 
До чого може привести куряча сліпота. 

Вражає не сама книга. Вражає затронута в ній тема, бо її (тему) можна обговорювати довго, згадуючи власні історії з життя, друзів чи сусідів. Засуджувати, жаліти, не розуміти, дивуватися, і все ж знаходити причинно-наслідкові зв’язки, бо кожний пазл рано чи пізно складається. 

Всім здається, що вони тебе вже знають. А ти завжди не те, що вони думають. ©

 

Мистецтво чути стукiт серця

оригінальна назва: The Art of Hearing Heartbeats

автор: Ян-Філіп Зендкер

видавництво: Азбука

мова: російська

перекладач: І. Іванов

рік видання: 2013

об'єм: 384 ст.
Бірма. Джулія Він сидить в чайному будиночку, бачачи перед собою старого на ім'я У Ба, який чекав її цілих 4 роки. У Бірму Джулію привели болючі питання, що мучили її всі ці роки: як міг тато, якого вона знала все своє життя, так раптово зникнути? Ким насправді він був і чому 20 років його життя подібні до таємниці за сімома печатками? Розповідь У Ба, схожа до пісні бірманських монахів, перенесе нас у Кало, місто з м'яким кліматом, розташованим на висоті 1300 м над рівнем моря, де Тін Він чекає свою маму, яка не вернеться, бо так сказав астролог, як він сліпне, стає монахом і зустрічає Мі Мі - свою вічну любов і долю. Як він чує стук серця, а вона лікує піснею. Як доля розлучає закоханих на пів життя, бо так знову сказав астролог, про їх страждання, а потім возз'єднання, щоби разом стати тією ж вічністю. 
Я всім своїм дівчачим серцем свято вірю в кохання, кожним його стуком і завмиранням. Я вірю в любов першу і зрілу, вірю в любов жертовну і любов-звичку. Я знаю, що таке спопеляюча сила любовi пристрасної і руйнівна любові егоїстичної. Я бачила, як любов зцілює і вбиває, але я так само була свідком, як вона зникає, як розчиняється в часі і просторі, як губиться серед метушні життя, як її глушить дзвінкий стук інших сердець, варто лише захтіти. Може саме тому у казочку Тіна Віна та Мі Мі я ні секунди не вірила. Як можна 50 років не бачитися, абсолютно нічого не знати одне про одного, жити на різних континентах і любити один одного так само сильно, не зважаючи на відстань і час, як вперше? Як можна без любові створити сім'ю, народити дітей? Як можна все життя так цинічно і безхребетно зраджувати обох жінок і в тому числі себе? Як можна жити 25 років з людиною, знаючи що тебе не люблять? Можливо, то я й досi наївна ідеалістка, але в таку любов я не вірю. Я не вірю, що бувають безвихідні ситуації, я вірю в небажання шукати вихід. Успішний, багатий нью-йоркський адвокат Тін Він, минуле якого приховане від очей його сім"ї, був саме таким. Більше тридцяти років він носився зі своєю юнацькою любов'ю, через що страждала дружина, діти, сам він не відчував себе щасливим і в кінці життя таки раптом прокинувся і поїхав за покликом серця, замітаючи сліди,наплювавши на почуття родини, в якої він забрав можливість знати - чому?
"Мистецтво чути стукiт серця" - називають красивою історією кохання. Звісно, якщо сприймати її як казку, легенду, якийсь гiмн почуттю, то це прекрасно. Але коли примiряти її до реальних людей, то вона здається жорстокою, наївною, якою завгодно, але не красивою. Певно, я так і не змогла пислухатись і почути стукiт серця цеї книжки.

 

Несказане

оригінальна назва: Everything I Never Told You

автор: Селесте Інг

видавництво: Наш Формат

мова: українська

перекладач: Анастасія Дудченко

рік видання: 2016

об'єм: 248 ст.

несказане б'є удвічі сильніше. Воно завжди робить вибір за нас. Не дає свободи. Не дає повноти. Несказане - не обман. Обман - то солодкі хитрощі, від яких нІде дітися, тож ми прощаємо їх одне одному. Несказане ж - хворий стан. Воно йде в ногу зі сном, сміхом і походом за хлібом. Це насіння, якому нІде прорости. Обман - паралельна реальність, несказане - паралельне Я. На обман є багато часу, несказане - і є час. ©

Світ складається з історій. Висловлені історії змінюють життя. Невисловлені - вершать долю. І ніхто не знає, як за задумом автора в ідеалі повинно було б бути.

Безжальна. Нещадна. Правдива. Безкомпромісна.  
Про драму кожного персонажа окремо і всеї сім'ї в цілому. Можливо, всіх емігрантів, які змінили землі, культури, традиції, і змішаних сімей, і дітей, недолюблених і яких не зрозуміли, і партнерів, що підміняють цінності і інтереси і зраджують довіру. Питань навіть занадто багато, вони штовхаються на сторінках, залишаються не розкритими, недопрацьованими, і в цьому одночасно і успіх книги і її основний недолік. Людям в депресії (і просто з поганим настроєм) з читанням краще почекати. Любителям хорошої і глибокої літератури може не сподобатися. Хоча книга емоційно важка. 

До чого може привести не вміння говорити і слухати. 
До чого може привести батьківська любов. 
До чого може привести зайва опіка. 
До чого може привести нав'язування власних бажань і прагнень. 
До чого може привести куряча сліпота. 

Вражає не сама книга. Вражає затронута в ній тема, бо її (тему) можна обговорювати довго, згадуючи власні історії з життя, друзів чи сусідів. Засуджувати, жаліти, не розуміти, дивуватися, і все ж знаходити причинно-наслідкові зв’язки, бо кожний пазл рано чи пізно складається. 

Всім здається, що вони тебе вже знають. А ти завжди не те, що вони думають. ©

 

Чорнобильска молитва. Хроніка майбутнього

оригінальна назва: Чернобыльская молитва

автор: Світлана Аліксеєвич

видавництво: Комора

мова: українська

перекладач: Оксана Забужко

рік видання: 2016

об'єм: 288 ст.


на нашій землі вже лежали тисячі тонн цезію, йоду, свинцю, цирконію, кадмію, берилу, бору, невідома кількість плутонію (в ураново-графітових РБМК чорнобильського варіанту напрацьовувався збройовий плутоній, з якого виготовлялися атомні бомби) - всього 450 типів радіонуклідів. Їх кількість дорівнювало 350 бомбам, скинутим на Хіросіму. Треба було говорити про фізику. Про закони фізики. А говорили про ворогів. Шукали ворогів.©

Найнебезпечніший ізотоп, що вилетів з Чорнобильського реактора - то не Цезій 137, і не Плутон 244, то Брехня 1986. Брехня, яка з усими цими елементами засипала не тільки нашу країну, а й увесь світ. Знову вона готова приймати звинувачення на свою адресу про брехню. Знову її книгу назвуть «шкідливою», яка формує неправильний погляд на події. Знову вона торкнулася теми, про яку довгий час замовчували. Ми і сьогодні, навряд чи, усвідомлюємо масштаб цеї війни. Саме, війни. Особливої війни: війни, в якiй не можна почути вибухiв і стрілянини, війни з невидимим, але дуже небезпечним ворогом - радіацією. Вона не буде розповідати про причини теї аварії. Герої її книги - люди, які вступили в безжальний бій з невидимим ворогом. Герої, що залишилися безіменнi і вже забуті. Історії небагатьох, хто вижив, їх рідних про кохання, почуття обов'язку і відповідальнiсть, про народження і смерть, про майбутнє. «я не вiрю в радiацiю, я вiрю – в любов. А поки ти любиш – тебе нiщо не вiзьме»,- писала якось одна медiйна дiвчинка в свому фб.
Розкажи це, люба, всим тим, кого вже нема. Лiквiдаторам, їх дiтям,тим, кому «пощастило» жити пiд реактором, чи на кого потягло ту кляту хмару, тим, хто виконував долг пєрєд Родiной, й тим хто не народився на заражених землях 87-го. Розкажи моїй одногрупницi Оксані з зони вiдчуження, яка в 18 мала букет хвороб, Людi, яка в 39 стала вдовою, за 5 рокiв після повернення її Валери з Чорнобиля, прип’ятським родичам мого чоловiка, яких вже давно немає серед живих. Вони, певно, просто не так любили, правда?

Повернувся додому. Все з себе зняв, весь одяг, в якому там був, і викинув у сміттєпровід. А пілотку подарував маленькому синові. Дуже він просив. Носив, не знімаючи. Через два роки йому поставили діагноз: пухлина мозку. ©

 

У війни не жіноче обличчя

оригінальна назва: У войны не женское лицо

автор: Світлана Аліксеєвич

видавництво: Vivat

мова: українська

перекладач: Володимир Рафеєнко

рік видання: 2016

об'єм: 400 ст.


Написати б таку книгу про війну, щоби від війни нудило і сама думка про неї була б противною. Божевільною. Самих генералів б нудило... ©

Книга, яка змушує розуміти. Думати і розуміти. Тільки, на цей раз, не в тому звичному чоловічому оповіданні. А в жіночому. У тягучому, приторно кривавому, жорсткому. В історіях цих жінок переплелася війна, відвага, і молодість. І у кожної з них своя правда. 
відверта і безцензурна. про чорноту війни і про те, що завжди, для будь якої із сторін, вона має надпотворне людське обличчя. Кожна сторінка - це петля на шиї. І переходячи від однеї історії до іншої, ця петля затягується тугіше. Жiночий голос моторошних вражень занурює в щось настільки реалістичне, зі звуком тріщин, запахом крові і поглядом на хворобу, страх, смиренність і нелюдську боротьбу… i залишає безмовною.

Чи можна спокійно реагувати на такі книги? Ні.

Чи варто вітати з перемогою? 
Ні
З цим не вітають. Не вітають з мільйонами смертей. Не радіють сотням тисяч репресованих під час війни. А їх більше, чим кількість втрат союзників СРСР.
Перемогу не святкують. Вшановують пам`ять ©