Nový svět і країна червоних дахів (березень 2018)

Ви присадили мене на подорожі © Софі

 

 

Маршрут: Київ - Рiвне - Шегині - Краків - Брно - Прага - Кутна Гора - Безмеров - Медика - Винники -  Київ
Кiл-ть днiв в маршрутi: 6
Загальний кiлометраж: 3500 км
Автомобiль: Hyundai Getz
Середня витрата палива по маршруту: 8,5 л

 

В житті є речі, спробувавши які, більше не можеш без них обійтися. То така банальна фраза, яку говорять всі, повернуті на дорозі, але то така правда. І в подорожі тебе кличуть не лише нові враження, горизонти, знайомства чи емоції. Подорожі - то і новий досвід (з труднощами, а як же без них?), і нові теми для спілкування (коли в авто по 12 годин, ага), нові смаки, аромати і маса нової інформації. 
І коли твоя дитина на НР просить в Діда Мороза не нову іграшку, а паспорт швидше, щоби могти подорожувати Європою, то, певно, і вона вже чітко знає, що отримає від дороги. 

Отже, організаційне:

1. про безвіз (бо і в Чехії і вдома нас дуже багато запитували якраз про це): 7 хвилин. Бронювань у нас не було і їх і не просили, фін.підтвердження теж були не потрібні. Все, що цікавило польську пані на пункті в Медиці - це маршрут (усно), страховка на авто, аптечка, вогнегасник і жилет.

Черги: Туди - в ній стояли 4 години, назад 30 хв. (Певно, коли б проходили через Устилуг, можливо, була б менша черга на очікування, але потім майже 300 км в +, тому вибрали Шегині.)

2. фінанси: вперше практично не брали готівки. Всі гроші були на картах, міняти їх в Польщі на злоті, а в Чехії на крони не хтілося. І вперше за час всих наших закордонних подорожей - додому не привезли копійок)).

3. автобани: Польща - 40 злотих, Чехія - вінєтка 310 крон на 10 днів.

4. пальне: LPG (без проблем, не звично було перші кілька заправок, поки налаштувалися на самообслуговування і зрозуміли принцип їх роботи, бо в нас все ж трохи інакше)

5. карти: Гугл Мапс- прекрасно, якщо не закрити випадково, бо коли то трапилось, всьо... далі лише по вказівникам. Maps.me - треба чітко розуміти куди/кудою/як прокладе. В ідеалі всі карти підгрузити вдома напередодні і таким чиним бути завжди в курсі, де ти. 

Бувалі казали, що карти на телефоні, то не зовсім зручно -  швидко розряжається тел. або може "втомлюватися" - але повнофункціональний навігатор не брали, й тим не менше додому повернулися. 

6. чому не було бронювань: зупинятися в Кракові на кілька днів не планувалося, він був виключно транзитом (+IKEA і Outlet Factory), до того ж, не знали, як і коли пройдемо кордон, тому нічліг вирішили робити вже на місці по ситуації (в даному випадку таке рішення коштувало додаткових 40 євро).

В Празі нас приютила одна прекрасна сім'я. Крумлов вже безпосередньо напередодні виїзду змінили на Кутну гору, бо гугл намалював затори і 175 км в 4 години.

(взагалі, стосовно чеських заторів: начитавшись, що в Празі їх практично немає, були трохи збентежені першим хвилин на 30 в р-ні Оломоуца, і дуже збентежені другим величезним в 25 км в р-ні Брно. І хоча на пітстопі нас і попередили про "погану дорогу і те, що будемо довго їхати", але наскільки все погано, зрозуміли вже безпосередньо "на місці". В результаті від Кракова до Праги їхали 7 годин (480 км) і в кінці дитина вже не витримала: "мамо, коли вже ми знайдемо те кляте місто?")

В планах ще був Вроцлав на зворотньому шляху, але погода кардинально мінялася, і їхати в зливу і в +5, які по відчуттям були як -7, не бачили сенсу. Рішення "не їхати" було прийняте за 200 км до Вроцлава. Далі було 500 км до кордону і нічліг у Винниках.

Взагалі, забігаючи трохи наперед, зазначу, що вся ця подорож була суцільним величезним експромтом і неймовірним досвідом, який дуже змінив і нас самих і Софію (для неї взагалі то був перший "закордон" і перший такий довжелезний переїзд). І хоч я була величезним противником дітей в такого формату поїздках, але вона не те, що не розчарувала, вона тішила всячєскі протягом всеї дороги. Про скачок в розвитку писала в іг, не буду повторюватись.

Отже, Прага.

Це те місто, яке вміє приємно здивувати. Особливо тоді, коли ти тут далеко не вперше. І на пустих вулицях Градчан розумієш, що та стара твоя закоханість в нього, то не легковажний флірт. То почуття, яке засіло глибоко в душу і при кожній новій зустрічі йокає тихесенько.

 

не бачу сенсу переписувати інфо з путівників, тому трохи листівок, і трохи коментарів по ходу. Єдине, на зараз шкодую, що тоді не піднялися на Петрин. Але були причини. Серйозні, як би легковажно нині я до них не ставилася

про місцевий транспорт: надчіткий графік роботи громадського транспорту: "автобус буде за хвилину, -каже Наташа,- треба підбігти".

Підбігли, він прийшлов точно за хвилину. І так "підбігали" потім ще кілька разів, і кожного разу я вражалася: "ЯК?"

проїзд: в місті на всі види транспорту діє єдиний квиток: 30 хв, 45 хв, 60 хв. І коли його купувати не у водія, а в спеціальних автоматах - виходить дешевше. Плюс - можливість безготівкового розрахунку (
як згадаю, як два роки назад ми з дівчатами шукали, де оплатити проїзд в автобусі в Римі...) тут все простіше. Хоча, на  Muzeum з карточкою нема чого робити. Нема готівки - йди пішки.

Місцеві користуються річним проїзним. Круто явважаю

про несезон: високий туристичний сезон в місті стає з середини квітня, тому ми мали величезне задоволення насолоджуватися майже пустими вулицями (власне, як я і хтіла)

Malá Strana- то перш за все атмосфера милих старовинних вуличок, унікальні палацово-паркові комплеки, а також барокові фасади, схожі на казкову декорацію. І це особливий район в Празі.

Початок його розвитку було покладено в 1257 році королем Богемії Отокаром II.

Спочатку він називався Новим містом під Празьким Градом, бо був створений шляхом об'єднання ряду поселень в єдину адміністративну одиницю. Крім королівських привілеїв, в місті з'явилися і нові мешканці: місце чехів зайняли німці - члени ордена францисканців і торговці, а з XVI століття - і італійці.

Тричі район був розграбований, розорений, випалений майже дотла. В кінці XVII століття на Мала-Країні почалося масштабне будівництво, на місці згарищ з'явилися пізньоренесансні і барокові будинки. У XX столітті багато будинків були занедбані. Реконструкція, що почалася в 1990 році, повернула району історичний вигляд.

Коли Карл IV включив Градчани в нове міське управління, для району - це було дуже значущою подією. І назва вулиці Nový svět, яка з'явилася в ті часи, певно, пов'язана з цим.

Район Градчан сильно постраждав за часів гуситських подій в 1420 році.
А потім ще сильніше під час пожежі 1541 року, коли вигорів майже весь. Хоча раніше пожежі і були явищем досить буденним. Наприклад, колись у районі сучасних Градчан була настільки нещасливе в сенсі частих пожеж село, що тепер цей простір так і називається - Погоржелец. Назва "прилипла" до цього місця ще з XIV століття.
Добре дісталося Градчанами і за часів шведської військової кампанії першої половини XVII століття.
Після пожеж і розправи з протестантами, ціни на нерухомість в цьому престижному районі бували просто смішними. Розуміючи перспективність вкладень, багато аристократичних чеських сімей купували тут землі і будували собі палаци.
Тому й дивовижна своєю незайманістю мальовнича вуличка з дуже небагатими будинками і автентичною бруківкою. Життя навколо неї без зупинок йшло вперед, а вона, опинившись трохи осторонь від палацових забудов і міського галасу, завмерла в якомось своєму власному тихому середньовічному житті. Ніякі події не чіпають її вже кілька століть. Тут зупинився час, завмерла бруківка, завмерли вуличні ліхтарі, завмерли фасади і вікна...

Колись на цій тихій вуличці проживав знаменитий астроном Тихо Браге. Тут вони, напевно, довго засиджувалися на пару з не менш знаменитим Іоганном Кеплером, розмірковуючи над таємницями світобудови. Було це в будинку "У золотого грифона".
На цій вуличці завжди більше художників, ніж фотографів... По ній треба просто повільно пройти і подихати. Її повітря старовинне і тому магічне і якесь пронизливо зворушливе...


І саме Nový svět і став головним нашим враженням від цьогорічної Праги

Pražská Loreta - грандіозний комплекс епохи бароко, шлейф слави якого, як і натовпу паломників, тягнеться по всій Європі, - виник завдяки старовинній легендіі вірі одної чеської дворянки.

Легенда свідчила, що Свята Хатина, де Діва Марія почула від Гавриїла пророцтво про народження Спасителя і де жила до смерті Христа, за допомогою анголів виявилася в лавровому гаю, що дала назву місту Лорето на півночі Італії. За легендою, правда, стояв історичний факт: в 1291 році грецькій родині Ангели вдалося вивезти на кораблі частини кладки Святої Колиби з Назарета спочатку в Далмацію, а потім в Лорето.

З подачі католицького духовенства, діва Марія стала Лоретанською Богородицею, а копії її хатини, звані Лорето, блискавично засіяли всю Європу, в тому числі і Чехію. Щира католичка, баронеса Катаріна Беніну з Лобковиц забажала, щоби подібна святиня була і в Празі. Тому вона виділила на будівництво не тільки гроші, але і свої землі, а також викликала архітектора з Відня. Джованні Баттіста Орсі взявся за Лорету в 1626 році, а після його смерті першим поверхом клуатра (галереї з арками) займався Андреа Алліо. Споруду було освячено кардиналом, архієпископом Праги в 1631 році.

 

Празька Лорета перевершила італійську, перетворившись в цілий комплекс будівель навколо Святої хатини. Протягом двох століть святиню розширювали, реконструювали і ремонтували аж до ХХ століття через величезний наплив паломників.

Прага - то легенди. Одні суцільні легенди. І гуляючи по вулиці Нерудова, почули цю:

Колись давно, в ті часи, коли ще не було ніяких мостових і коли місто занурювалося в абсолютну темряву відразу після заходу сонця, жив-був на Malá Strana один немолодий чернець. Як тільки темніло, він любив зайти в якусь таверну, замовити собі кухоль пива і почати грати в триктрак. Гравець він був дуже азартний і дуже невдачливий. Одного разу в один з таких темних вечорів він, як завжди, пив пиво і кидав кістки. В цей вечір йому не щастило більше звичайного. І для того, щоби задобрити фортуну, він робив всілякі хитрощі. То міцно заплющить праве око, тримаючи у роті пиво, але не ковтаючи його, то пересяде з одного табурета на інший... Але в цей вечір не допомагало абсолютно нічого.

Раптом відчинилися двері і в кабак увійшов якийсь чоловік. Він був чимось явно засмучений і стурбований. Пошукавши очима, він попрямував до столу, де грали, і звернувся до ченця:
- У мене помирає батько. Ходімо швидше. Він чекає вас.
- Так, так..., - прокректав монах і продовжив трясти в руці кістки.
Ченцеві продовжувало нещастити. Він програвав знову і знову. А молода людина, що прийшла за ним, стояла осторонь і покірно чекала. Вона пробувала кілька разів нагадати ченцеві своє прохання. Але монах лише роздратовано відмахувався і наказував чекати.
Нарешті, через досить багато часу, програвши остаточно, злий і розчервонілий від випитого пива монах встав, підійшов до молодої людини і запитав, куди йому треба йти. Отримавши пояснення, він видерся на свого коня і смикнув поводи. Його шлях лежав вниз по вулиці Нерудова. Кінь обережно ступав в темряві по нетвердій дорозі. Коли вже майже половина шляху була подолана, монах почув стогін і перед очима виникло незрозуміле світіння. Він раптом чітко зрозумів, що спізнився до вмираючого. І зрозумів, що перед ним тільки що виникла душа старого, до якого він вже запізнився. У цю ж мить кінь теж злякавшись чогось, спіткнувся об камінь на темній вулиці і не слухаючи вершника шалено поніс...
Чернець не втримав рівноваги і вилетів з сідла. Падаючи він зламав собі шию об кам'яну огорожу.

З тих часів ввечері, коли на місто опускається туман, коли стає холодно і незатишно, вниз по вулиці часто по Нерудовій верхом проїжджає безголовий монах. Його кінь веде себе досить нервово. Наїзник лівою рукою міцно тримає поводи, а в правій руці у нього власна голова...

а ось тут мені здалося, що "Синдром Петрушки" візуалізувався, і кілька хвилин дивилася на двері в кутку кімнати і чекала, що вони обов'язково прочиняться й звідти вийде Петро, запитає, що шукаємо, а коли дізнається, що ми з України, захоплено почне розповідати про свій Львів...

На виступі скелі, високо над Влтавою, княжа дочка Лібуше, наділена даром провидіння, мріяла про місто, чия слава сягне зірок. І ось, як за помахом чарівної палички, з'явилися вірні їй паладіни, і на передрікованому Лібуше місці, в закруті річки, їх умілі руки звели з каменю Золоте Місто...

Kutná Hora (бувш.Kuttenberg) - містечко в Богемії, яке називають скарбницею і коштовністю Чехії. Саме завдяки видобутку срібла в цих краях, чеське королівство стояло на п'єдесталі сили і влади.

 

Назва міста в перекладі означає "Гора старої чернечої ряси". Згідно з переказами, один монах заснув на пагорбі і побачив уві сні срібні злитки. Прокинувшись, він насправді виявив їх в зазначеному уві сні місці і накрив злитки своєї рясою. Згодом на цьому місці утворилися рудні, а навколо з'явилися халупи, трактири, лазні, лавки і т.п. Почалася перша в Європі "срібна лихоманка". Розрізнені селища об'єдналися, і Кутна-Гора знайшла привілеї королівського міста.

 

Місто засноване в першій половині XIII століття. У Кутна-Горі перебував Королівський монетний двір, де чеканили європейську валюту - празький гріш. Завдяки багатству місто суперничав з чеською столицею, його називали "Прагою в мініатюрі".

Влашський (або Італійський) двір (Vlašský dvůr) - палац, де знаходився центральний монетний двір Праги. Спочатку, в кінці XIII століття, замок будувався як укріплений форт для охорони доріг і як сховище срібла. Після грошової реформи короля Венчесласа II під Влашський двір помістили чеканників і почали карбувати єдину валюту, празький гріш. У внутрішньому дворі були облаштовані майстерні монетників, їх оточували кузні, тут же був друкарський верстат. Після реконструкції Влашський двір на деякий час став королівською резиденцією. Після того, як на початку XVIII століття видобуток срібла в Кутна-Горі істотно скоротився, і в 1727 р монетний двір закрили. У 1770 р сталася пожежа. Після перебудови в замку розмістилася міська Ратуша. 

Перлиною в архітетурі міста вважається собор Святої Варвари.

Сотні років йшла боротьба підприємців Кутної Гори з ближнім Седлецький монастирем, який був резиденцією цистерціанського ордена, за власне окреме духовне життя і самоврядування. Підсумком цієї довгої боротьби стало заснування собору 1388 року за межами монастиря і поза впливом цистерціанского ордену.

Будівництво храму проходило під шефством рудокопів, і тому вони його присвятили своїй покровительці - діві Варварі. Передбачалося, що за своєю пишнотою храм нічим не поступатиметься собору святого Віта в Празі. Є історичні відомості, що храм повинен був бути вдвічі довшим, ніж він є насправді. Будівництво собору було поетапним, так як сильно залежало від прибутковості шефствуючих шахт. Роботи то йшли активним ходом, то зупинялися внаслідок різних подій. Серед них значними зупинками собор зобов'язаний війнами, наприклад, війна з гуситами припинила будівництво собору більш ніж на 65 років.

Остаточне завершення будівництва собору, в 1905 році, відбулося більш ніж через 500 років після початку будівництва.

З 1995 р собор є національною пам'яткою культури, а у грудні 1995 року внесений до Списку світової культурної і природної спадщини ЮНЕСКО.

Про смарагдове пиво і католицьку Пасху: раз на рік, до чистого четверга, в Чехії вариться зелене пиво. Його готують з кращого моравського ячменю і знаменитого жатецького хмелю, і в ньому немає ніяких хімічних барвників - все натуральне. Пиво вариться традиційним способом, просто при варінні пива в момент кипіння додається рослинний екстракт на основі кропиви та інших диких трав. Завдяки цьому методу варіння, пиво має виразний смак з приємною гіркотою. В кінцевому підсумку пиво проходить процес низового шумування, який триває ще 8 днів. Останній етап при виробництві - це додавання трав'яного лікеру

Про час і відносність в його сприйнятті: 580 км до Львова десь в 2008-му психологічно долалися довше, чим в 2018. А нині 300 км до Рівного, то наче з Лісового на Нивки з’їздити. І хоч по часу то все ті ж 5-6 годин, а по відчуттям швидше.

В Чехії - інакше. Тут постійно згадуєш улюблену цитату про те, що "давайте не будем спешить, а будем медленно-медленно жить". І з одного боку час розтягується і день здається довшим, навіть коли й почати його не о сьомій ранку, а з другого-відстані (як маленькі так і великі) здаються рази в півтора більшими. 
Хоча, можна злетіти випадково з автобану і пропетляти-згаяти сільськими селами з обмеженням швидкості в 30 км хвилин з 30, а потім повернутися назад на Е40 і зустріти там автівку з Дніпра, з якою виїжджав з міста в синхрон.
А ми, на фоні людей, які ніде нікуди не поспішають, усвідомили нарешті, що занадто швидко живемо. От тільки не знаю добре то, чи як вже є

фото на згадку: ця машина проїхала 3500 км, половину з них в зливу. Після наших доріг зазвичай спочатку їдемо збивати бруд, а потім вже додому. Тут збивати нічого. Польські автобани ідеально-чисті. і це було друге "ЯК?" після чеського громадського транспорту

і про знайомства: з Наташею розвіртуалізувалися ми в грудні 13-го, коли з Сашею вперше спільно виїхали закордон. З її чоловіком і сином познайомилися вже в цей приїзд і то настільки було тепло і близько, що всі дні проживання у них відчували себе наче вдома♡

були ще їхні друзі з Криму і Донецьку, які теж довгий час живуть в Празі, і з якими було легко і приємно.

але те, перше і надемоційне було в Кракові. "Вибачте, а ви не з України? чую щось рідне", -а ми з Софі чекали Сашу в Ашані і лепетали про всяке різне собі на лавочці. "Бо я дивлюся на вашу дитину, а бачу свою. Я професор, нейрохірург з Києва. Лікую тут дружину..."
Ми ще кілька хвилин говорили, а потім він попрощався і пішов, а я дивилася йому вслід і плакала. не востаннє в цій подорожі... 

І замість епілогу:

щоби перестати зважати на буденне, треба просто від’їхати трохи від дому. І навіть коли того не прагнути, якісь давні візуалізації здійсняться незрозумілим для тебе чином, і ти знайдеш саме те і таке місто, яке хтів більше десяти років...