20 км гротів, два палаци в Маліївцях, та філософський камінь. Хмельниччина&Поділля (червень 2018)

...життя - не тест, аби його оцінювати.

Навчись робити те, що відчуваєш, і тоді воно в будь-якому випадку буде "правильним". ©

 

 

Маршрут: Київ - Бердичів - Самчики - Ілляшівка - Старокостянтинів - Сутківці - Маліївці - Кам'янець-Подільський - Субич - Хотин -  Отроків - Любар - Київ
Кiл-ть днiв в маршрутi: 4
Загальний кiлометраж: 800 км
Автомобiль: KIA RIO
Середня витрата палива по маршруту: 7 л

 

Власне, цей уїк-енд ми хтіли провести в іншому місці (тут свідомо не про "планували", бо з появою в сім'ї дитини планувати щось заздалегідь анріал. Принаймні в нашій), але сталося як завжди: хтіли в одному, провели в іншому. Добре, що написаний маршрут чекав свого часу ще з 15-го року, а з букінгом бронювати житло за добу не є ніякою проблемою. Єдине, що ключова точка в маршруті - Бакота - як і три роки тому, не склалася, зате склався Субич, Маліївці і Отроків, що на фініші неймовірно потішило і принесло просто космічні враження, емоції і сильно гарні карточки.

Отже, Самчики
путівник пише, що "резиденція Чечелів в Самчиках є одним з найбільш охайних і доглянутих палацових комплексів на теренах України." З XIX ст. палац практично не реставрувався, тому розписи стін, розкішна ліпнина стелі та наличники над вікнами й дверима оригінальні.

 

Палац та парк у Самчиках з’явились ще на початку XVIII ст. Збудовані вони були для польського шляхтича Яна Хоєцького. Однак нинішній вигляд садиба отримала за часів господарювання тут гайсинського старости Павла Чечеля. Він збудував новий палац, розбудував парк та господарські будівлі. Саме козацький полковник привозив до Самчиків польського архітектора Якуба Кобіцького, італійського скульптора Жана Батіста Цегляно, ірландського ландшафтного майстра Діоніса МакКлера. Майже двадцять гектарів огороджують муром, за яким ховаються будівлі палацу з фонтаном, капличкою, оранжереєю й кількома господарськими будівлями.

 

З подільським Версалем пов’язані як мінімум три популярні перекази: про втоплену статую Буди, про розтрощені ялинами бюсти Леніна і парочку левів. Чесно признаюсь, що нічого нового я про Самчики не розкажу, тож безсоромно перекажу всі три історії.

Почну з левів. Веселий зустрічав гостей маєтку, сумний – проводжав. Або навпаки. Під час реконструкції скульптури перенесли прямо до входу в палац, тож тепер веселий і сумний дивляться одне на одного. Кажуть, що в давнину то підкреслювало гостинність власників палацу. 

Внутрішні покої палацу складали просторі, але в той же час затишні зали. Великий (Червоний) виконував функції їдальні. Римський зал поділили тосканськими колонами, що підтримують балку, вкриту ліпленням із зображенням давньоримської зброї. Круглий (Блакитний) зал накрили куполом з ліпними орлами. На фризі Зеленого залу були поміщені голови міфічних красунь, а міжвіконний простір заповнили розписами за мотивами легенди про ріг достатку.

"Врубелівські" фрески в Японській кімнаті: (існує версія, що одні з власників садиби запросили для розпису цієї кімнати молодого художника Михайла Врубеля. У 1884-89 р.р. він жив в Києві, де розписував церкви і писав ікони для них, і, можливо, бував і в Самчиках, але підтверджень тому, що він щось тут розписував немає). В кімнаті також досі зберігся автентичний паркет, який виготовили німецькі майстри.

Але саме ось ці фрески Японської кімнати в Самчиках наразі залишилися єдиною пам'яткою європейського орієнталізму початку XIX ст. в Україні.


Тут же знаходилася статуя Будди (чи в Китайському павільйоні), яку більшовики втопили на дні паркового озера (то я не забула і переказую другу легенду). 

Схоже, колись був великий попит на східне. Це китайський будиночок-льодовня. Лід для нього використовувався зі Случа.

Після жовтневого перевороту, маєток деякий час стояв пусткою і занепадав. Потім палац будуть використовувати під житло, лікарню, піонерський табір. Паркет палити, статуї розбивати, інтер’єри нищити. 

Тут саме час згадати про третю легенду: ходять перекази, що на встановлений перед палацом бюст Леніна кілька разів падали дерева. Наче як помста за  наругу.

У повоєнний час тут розміщується дослідна агростанція. За її господарювання суттєвої шкоди було завдано парку. Безповоротно знищено численні господарські будівлі. Лише в 1990-му Самчики оголошуються музеєм. З 1997-го офіційна його назва Державний історико-культурний заповідник “Самчики”.

з іг-записів:

Можна було б сказати, звісно, що з Хмельницького запустили новий лоукост до Риму і ми десь присіли в тіньочку поблизу Кампо де Фіорі, але😊
аеропорт тут є, військовий і закритий, а присіли в забутій богом і людьми Ілляшівці в тіні її неймовірного палацу, схожого на пристарілого аристократа, який зберігає велич і благородство манер навіть в поношеному і затертому камзолі

 

 

Щоби переконатися в тому, що це класична глуш, достатньо відкрити карту Хмельниччини. Що до Хмельницького, що до Старокостянтиніва - далеко. Дороги - такої, яка заслуговувала б хоча на тоненьку чорну лінію, а не незрозумілий пунктир - немає. Що ж є?

Палац.

 

Ілляшівка (польською Eliaszowka) відома з 1449 р. і колись входила до уланівського староства (в сенсі симпатичного вінницького Уланова). Вічне прикордоння, тож землі навколо рясніли фортецями і укріпленнями. Десь саме під Ілляшівкою стояв табором кримський хан Кантимір Ага і начебто навіть насипав в селі вали та влаштував перекоп між ставками. Пізніше село стало вотчиною поміщиків Вороничів і Дорожинських. А ще пізніше - родини Ігнація Дорожинського, родини, що мешкала тут і розбудовувалася, аж поки 20-те століття не внесло свої корективи в чужі життя.

ходять чутки, що палац зводив відомий італієць Домініко Мерліні. 

Але тільки чутки й лишилися, бо опісля революції палацові архіви були знищені.

 

Відомо також про те, що будівництво обійшлося в таку кругленьку суму, що навіть такий відомий і багатий поміщик як Северин Букар був змушений село закласти під заставу. Можливо навіть, тому він саме і не зумів добудувати резиденцію.

Хоча, здавалося б, не такий вже й великий був палац: одноповерховий прямокутник 70 на 25 м. Але декор! Про його розкіш все ще нагадує фриз з маскаронами і геральдичними мотивами на теми зброї, що біжить під карнізом, прикрашеним ліпленими квітами, та дві бічні колонади. І достатньо одного погляду на архівні світлини, щоби зрозуміти, скільки палац втратив за радянські часи. Немає вже барельєфу Аполона з квадригою на портику головного входу, немає вже навіть колонади, яка прикрашала палац з цієї сторони. Дах втратив свою фантазійність. Парковий ризаліт теж позбавився аттикової стінки з ліпленням.

Палац дивом пережив 1918 рік, але був цілковито пограбований. В 1920 році, під час походу на Київ, солдати Війська Польського розвели просто на підлозі мозаїчної зали вогонь. На диво, пожежі не сталося.

В перші радянські роки палац так і був палацом - але не панським, а культури. В 1980-х роках те, що сяк-так стояло без ремонтів кілька десятиліть, почало падати: саме тоді завалився і портик.

 

нині в стінах палацу знаходиться школа, музей села і... ремонт вони роблять своїми силами та час від часу приймають поляків, які нвідуються до свого старого родича...

Старокостянтинів перейменували з просто Костянтинова після заснування Новокостянтинова. Тепер той, що "ново" - забите село в Летичівському районі Хмельниччини, а "Старо" - як не як місто.

 

Місто будували князі Острозькі на злитті річок Ікопоть і Случ. Кажуть, що татарам так ніразу і не вдалося захопити Старокостянтинів. Ще б пак:  в 1618 році, коли вони чи не в останнє полізли на Поділля, тут було сім великих гармат, 320 рушниць і дві бочки куль. За описами, замок мав п'ять веж. До наших днів частково вціліли лише дві.

Князівський палац розташований майже впритул до південної берегової лінії. І коли він витримав не одну осаду татарської орди, то не витримав реставраторської криворукості. Стіни, викладені з пізньосередньовічної цегли, виявилися не готовими до навантаження залізобетонним перекриттям.

в інтерьєрах палацу все, що не стосується палацу, і місцями трохи фотогенічне.

Місцеві ж гіди втомленим від синіх вареників в Самчиках туристам розповідають про оборонну вежу на території чоловічого монастиря, який "навряд чи може мати відношення до віри, бо, коли монастирські гуси загаджують весь двір, то про бога тут не варто й думати, не те, що говорити"...

 

і це був другий сумно-яскравий перл (після Самчиків)

і того було достатньо, щоби піти подалі від людей, пляжу під мурами замку і попів в кедах під рясами...

з іг-записів:

І хай твоїх ніг торкнуться сотні доріг.
Просто хочу іти поруч з тобою
І хочу бути твоєю стіною... ©

там ще далі про принцесу Галицько-Волинську, і про князя Володимира, і про шаленію ♡

Улюблена частина нашої сімейної відпустки, коли і пізнавально, і насичено, і романтІк.
І чомусь завжди, коли в цих краях, хочеться слухати, та й слухаються, так, Положинський з Антитілами, Кузьма і навіть Вова зі Львова з цією його про принцесу. Повітря тут якесь інакше, певно. Бо земля одна й та ж...

А ще якось в грудні на весіллі говорили з нареченим про це містечко, бо він саме зі Староконстянтиніва, і про те, що маршрут з років три як лежить написаний, а все чогось не складається. 
Ну ось склалося. І твердиня оця маленька, яка витримала в свої часи 30-тисячну ординську навалу, як і триста років тому, стоїть собі на березі, гомонить з чайками і качками. Нам лише посміхається.

Красуня

за тиждень (коли не помиляюся) до цеї подорожі, ходили з Софі на "Королівство котів", вразилися фільмом натільки, що потім ці пухнаті супроводжували нас ще довго і вдома, і в дорозі.


Це кіт-подорожник. Стакостянтинів - то така дрібниця серед списку міст, де він вже був.

Збирався на Київ, промуркотів, що любить Італію

а місцеві собаки - то вже добра така дорожня традиція. Та з ними й краще, чим з деякими людьми (про людський фактор ще буде, але коли то зі знаком мінус, то якось непримно-неприємно)

ну і червневий зелений

його завжди маю привозити з подорожей

Оборонна вежа XVI-XVII ст. (башта входила в склад оборонної системи міста, у XVIII ст. архітектор Е.Жибер перебудував її під дзвіницю костелу і пізніше там в нижньому ярусі була влаштована тепла церква) й досі поділена між відділом міліції (з цього боку в ній зроблено тир) та православним чоловічим Здвиженським монастирем (з того боку там все просто позамуровували і порозвішували дурнуваті агітки).


Верхній ярус башти ще з вишуканою аркатурою. На рівні четвертого ярусу - великі вікна для дзвонів, які було підкреслено виступаючими карнизами. Поруч з башнею - руїни костелу домініканського кляштору.

Костел Матері Божої Громничої та домініканський монастир збудовано майже одночасно з замком. І коли замок був форпостом православ'я, то монастир - католицизму.

Донжон висотою близько 70 метрів повинен був надійно забезпечувати огляд і простріл значного терену.

Вежа складається з шести ярусів, сполучення між якими було через гвинтові сходи, влаштовані в півциліндричній башточці в північно-східному куті. Мурована з каменю і цегли. Товщина стін першого ярусу — 2,8 м. Освітлення — через вікна. На першому, третьому і п'ятому ярусах — прямокутної форми, на другому, четвертому й шостому — стрілчатими. Вежа пристосована для ведення вогню з різних видів зброї. Має бійниці з внутрішніми камерами та ключоподібнимим отворами, прорізані в кам'яних блоках. Верхній ярус завершує витончена аркатура. Була накрита шатровим дахом.
Монастир був осередком чернечого життя римо-католицького ордену отців домініканців протягом 1613–1832 років. Після розформування монастиря і перебудови храму на російську церкву наприкінці XIX століття, відомий також як собор Воздвиження Чесного Хреста. Зазнав нищівних руйнувань в часі Першої світової війни й протягом XX століття не відновлювався. 

і суб'єктивне: Староконстянтинів - то місто нових асфальтованих доріг, ідеально чистих вулиць, квітучих клумб і якогось простого й затишного і в той же час особливо-гарного приватного сектору

путівники писали, що в це село туристи їдуть за шедевром. Ну раз загальновизнаний шедевр, то нам може не зайти - подумали - але заїхали.
 

Вказівники на трасі Житомир-Чернівці про шедевр завбачливо попереджають, та тільки трохи прибріхують (гугл-мапс, до речі теж). Там не 3 км до храму, там всі 5 буде точно.

Про те, що у Сутківцях є ще й руїни замку, попереджає вже інший вказівник, встановлений у 2016 р. безпосередньо біля фортифікованої святині. Теж потрібна річ. Хай від твердині залишилося небагато, та й такі рештки можуть багатьох зацікавити (на іненту інфо про те, що оглядовий майданчик десь біля сільради, не ведись. Він біля ФАПу, за кілька кроків від церкви)

Село лежить приблизно в 5 км від Ярмолинців (по прямій - коли ти пташка. Дорогами - бери км 6-8), на річці Ушиці. На трасі Житомир-Чернівці, проїхавши Ярмолинці, побачиш вказівник на Сутківці - це перший поворот наліво. Село справедливо пишається своєю Покровською церквою - важко знайти книгу з мистецтва України, а чи хоча б шкільний підручник з історії, в якому б не було фотографії цього храму. Зараз важко повірити, але в 1960-ті роки церкву на повному серйозі хотіли виключити з реєстру пам'ятних споруд України. На щастя, до великого вандалізму не дійшло.

Дійшло до малого, проте. У 1990-х рр. селяни своїми силами як могли і як розуміли взялися храм ремонтувати. Вдягли у цементну шубу. замазали фрести XVI століття. Стіни під "шубою" не дихали, всотали багато вологи - коротше, у 2006 р. споруду визнали аварійною. Схаменулися. Нарешті. 

З історичних джерел про Сутківці відомо з 1407-го року. Тоді ці землі від великого литовського князя Вітовта отримує Хотько Кроат. Його нащадки володітимуть Сутківцями кілька століть поспіль. На той час тут вже було укріплене городище. На його місці Федір Кроат, який вже величав себе Сутківським, будує мурований замок. Його залишки збереглися до наших днів. Проте якщо від замку залишилася одна руїна, то його ровесниця – Покровська церква – виглядає на свій вік вельми непогано. Церква виглядає як справжній замок. Зрештою, вона ним і є: другий поверх представляє з себе суцільний ряд бійниць. 

"У плані споруда має вигляд рівнораменного хреста з заокругленнями на чотирьох кінцях. На трьох кінцях хрестового плану стоять три муровані абсиди, схожі на замкові башти з амбразурами і стрільницями, а на четвертому кінці стоїть дзвіниця, знизу мурована, зверху – дерев’яна.

В центрі храму знаходиться великий стовп, на який спираються чотири склепіння, по одному на кожному кінці хрестового плану. Кожне склепіння схоже на ковпак з шістьма ребрами. Кожна абсида має по невеликому круглому вікну з ґратами, а на західному боці – двері. Нижче вікон у кожній абсиді було по три амбразури, але свого часу їх замурували".

і про Каліостро та філософський камінь:

одним з власників села був Тадей Грабянка. Він був масоном і навіть мав стосунок до таємної організації, яка мала намір сприяти створенню “Республіки світла” - україно-польської федеративної держави. Сюди, в Сутківці, Гребянка запрошує іншого масона – Джузеппе Бальзамо, відомого нам більше як граф Каліостро. Тут він видобував "філософський камінь", варив еліксир вічної молодості й розробив для майбутніх українських масонських лож якийсь особливий ритуал.

Вважається, що резиденція польських магнатів Орловських за своєю розкішшю могла сперечатись з палацами Франції. А навколишній парк навряд чи поступався уманській “Софіївці”. Навряд чи…

Навряд чи нинішні мешканці обласного дитячого протитуберкульозного санаторію знають, що колись ці приміщення прикрашали полотна кращих польських живописців та навіть Рафаеля. Що у грандіозній бібліотеці господаря зберігались надзвичайно цінні фоліанти. У зимовому саду господиня вирощувала рідкісні троянди, а в стайнях били копитами породисті коні.

 

 

і тут я спробую лише довільно переказати один з описів, знайдених в інеті.

 

Щоби  побачити те, що прославило Маліївці колись і має потенціал прославити ще й в майбутньому, треба проминути майже все село (тут треба ще раз щиро подякувати місцевій жіночці, яку підвозили і яка заговорила нам вуха грибами, що "полізли після дощів як скажені",  і майже непомітно провела до центру). Ферми, хатки, знову ферми, але якісь архаїчні на вигляд: справжні руїни, за якими майбутні археологи вивчатимуть архітектуру доби розвиненого брежневізму. Коли біля цих екс-корівників звернути з асфальту на "паркову" дорогу, то за метрів 150 побачимо...стоп

а далі все по порядку

Родина Орловських володіла чималими маєтностями на Поділлі. Проте саме в Маліївцях Ян Онуфрій Орловський вирішує облаштувати свою резиденцію: навколишні пагорби дійсно надзвичайно мальовничі.
 

Незважаючи на всі трагічні для Польщі тогочасні поді,ї Ян Онуфрій, а очевидно і його діти та онуки, завзято розбудовують маєток. Головна його будівля датується 1788-м роком.

Класичний палац у французькому стилі завдяки рельєфу має з одного боку три, а з другого – два поверхи. Його авторство приписують придворному архітектору Доменіко Мерліні. Італійський емігрант тоді дійсно був на зеніті слави. У Варшаві та й по всій Польщі магнати будували свої резиденції, як їм тоді здавалося – на віки…

Парковий, південний фасад прикрашений балюстрадою, яку тримають на своїх плечах гламурні атланти.

Фасади колись прикрашали і герби роду, збиті в радянські часи.

Красу внутрішніх оздоблень навряд чи передадуть звичайні описи. В наші дні одну чи дві зали намагалися відтворити, проте чи варто чекати від медичного закладу автентики? (дуже раджу подивтися фото маєтку та його господарів, зроблені перед Першою світовою).

Недалеко від палацу зберігся господарський флігель того ж часу. В мережі зустрічала ще згадки про фонтани "Білі лебеді" та "Левина паща", та не знайшли ні їх, ні місток з обелісками честь Володимира Орловського. 

В палаці нині - дитячий інтернат, у флігелі - якісь господарські приміщення. На жаль, не збереглися до нашого часу так звані "грецькі руїни". 

 

про колекцію живопису з Малієвець - окрема і довга розмова...

А те, що палац дожив до нашого часу - щастя. Багато палацово-паркових ансамблів було на Західній Україні до 17-го року. Лишилося скільки? Отож

на майже двадцяти гектарах за участі шотландця Діонісія МакКлера планувався парк.

Планувався як ландшафтний. Проте окремі регулярні елементи все ж мав. Зокрема – це мереживо доріжок у формі кленового листа, які крутими схилами вели до кількох ставків. 

Більшість паркових оздоблень – фонтанів, бесідок, декоративних руїн – за минулі роки також було винищено. Але справжньою його перлиною можна милуватись і нині. Мова про скелю святого Онуфрія, як її називали Орловські. Тут, у вапняку, прямо за водоспадом ще з давніх часів було облаштовано кілька монаших печер.

з руки знімати на довгій витримці, то дурня, звісно, але вже як є. Штатив - то не про мене

Нагорі ще з 1673-го і до трагічного 1933-го дивилась на навколишні краєвиди Воздвиженська церква. В пам’ять про неї встановлено хреста. А поруч – джерело з надпрозорою водою. З нього живиться водоспад і ставки

 

Орловські володітимуть Маліївцями до 17-го року минулого століття. Під час громадянської війни останній власник вивезе найцінніше майно до Одеси, а звідти – до Франції.

Нові господарі окрім нищення панської спадщини намагалися внести в парковий ансамбль і свої доробки. Так поруч з палацом Орловських постав палац культури.

 

з іг-записів:

Коли готуюсь до подорожі з дитиною, завжди відпрацьовую матеріал настільки, щоби на кожне її питання мати відповідь. Але ось саме тут, під стінами палацу Орловських я не можу їй пояснити, чому ще двісті років тому тут зберігалися картини Рафаеля і архів, що містив листування між польськими королями і римськими папами, знаходився романтичний парк, спланований знаменитими паркобудувальником і садівником, між мармурових скульптур гуляли павичі, а нині тут дитячий тубсанаторій. 
І ще цікава річ, яка вже традиційно дублюється із подорожі в подорож: чим більше туристично розпіарений об’єкт, тим менше, або ж і взагалі НЕ, він заходить (привіт Сутківцям), і чим глибше й далі треба іхати, тим коштовніший діамант відкривається. Ну і місцеві жителі: то окремим бонусом. 
A коли тобі хтось буде розказувати про убиті дороги, не вір.

Кам’янець завжди оминався.

 

Вперше він трапився з нами десять років тому, не зайшов і потім ні разу його більше не планували. Навіть транзитом.
А тут так вийшло, що треба було заїхати. Певно, щоби закохатися. Бо нині це абсолютно не те місто, яким гуляли в 2008-му.
Висновок: містам, як і людям, завжди треба давати ще один шанс.

нижче не буде ніяких довжелезних текстів. Лише трохи фото. Бо це саме те місто, яке спочатку треба відчувати, а потім вже дивитися і слухати

з іг-записів:

Як добре, що немає ідеальних кадрів. Є лише ідеальні моменти. І вони, як і все надінтимне, залишаться тільки між нами ♡

Саме тут було колись древнє подільське місто Студениця, яке згадується в літописах під 1358 р.

Литовські князі Костянтин і Федір Коріатовичі подарували це поселення своєму слузі Петру Немиру "в дидину и вотчину". Мандрівник по Подолії Ульріх Вердум, побувавши в Студениці в 1672 р., так писав по поверненню: "это маленькое местечко на берегу Днестра, с западной стороны оно имеет широкое озеро между собой и горой. Местечко тянется вдоль реки, южный конец его узкий, защищенный от реки до озера стеной, в которой находятся красивые ворота, северный конец имеет для своей защиты замок в виде звезды, выстроенный из камня. Принадлежит местечко пану Потоцкому, воеводе Киевскому".

І татари, і турки палили, грабували Студеницю. Відроджувалось село знов і знов. Селяни вирощували хліб, плекали сади яблуневі і сливові, добували перлини в Дністрі, збирали бурштин на продаж. Зараз це древнє село не існує, воно, в кінці ХХ ст., затоплено водами Дністровського водосховища. Але з товтри Ганнусенька відкривається мальовнича долина Дністра. Безмежний простір, повітря, насичене запахами полину, чабрецю, розігрітих на сонці. Пружний вітер дме в обличчя і оживає старовина легенда про дівчину Ганнусю з села Студениця, яка покохала зрадника Івана. Не простивши йому гріха вбила і його і себе. Дівчину поховали на найвищій товтрі над Дністром. З тих пір і звуть люди цю товтру Ганнусенька. І зараз, ще коли люди побачать, що влітку хмари збираються над горою, то кажуть: "Вже захмурилась Ганнусенька! Треба дощику чекати!"

Ганнусенька тоді добряче зажмурилася, і місцеві дивилися на трьох подорожників, які наполегливо в дощ по болоті дерлися на хребет, як на навіжених, але, є речі, які робиш і про які більше ні разу не шкодуєш. Навіть мій страх висоти тут кудись щез. І коли б не вітер, який в прямому сенсі збивав з ніг (170 м вниз летіти якось не дуже хтілося), я би стовідсотково посиділа на краєчку того "язика".

Але навіть і в таку погоду Субич - то те місце, де хочеться відволіктися від усего світу і просто сидіти, просто дихати, і просто споглядати на Дністер, на захід сонця, на хвилі, які жене вітер, і на власне життя, яке проноситься просто на шаленій швидкості...

з іг-записів:

15-хвилинне відносно бездощове вікно, штормовий вітер до 20 м/с, подільський язик троля і адреналін, який ще кілька годин виходить пальцями.

двома фото нижче є панорама, але ні вона, ні ніякі карточки з коптерів і надширіків ніколи не передадуть тих величі, сили, об’єму і могутності, які накривають тебе на хребті. І байдуже, що сніг на голову, а з ніг просто зносить, це одне з небагатьох місць, з усих тих, що бачилися в житті, до якого в прямому сенсі прикіпаєш. 

Аби дістатися до Субічі, жодного вказівника чи орієнтира, який би вказував на напрямок села, ти не знайдеш, орієнтуйся на карту та власну інтуїцію, а ще - на височезні стрункі сосни вздовж траси. Тут буде добрячий шмат дороги без вибоїн, а от в самому селі рухатися можна за напрямками, та й то не скрізь. Але в цьому є якийсь свій особливий субічський шарм. Хоч село й нагадує дідуся, який впадає в глибоку старість, а на грудях вперто тримає значок з Леніном...

до скельного монастиря в таку погоду повзти вже не ризикнули, але за розповідями місцевих він є старішим того, що в Бакоті

Хотин (єдина позапланова річ в цему маршруті, яка, швидше за все, в цему житті й надалі залишиться поза планами) розчарував так само сильно як десятьма роками раніше зачарував. Тому най він залишиться на карточках і в тих старих спогадах, а ми їдемо далі 

Маленьке село Отроків, що в Новоушицькому районі, було другим за значимістю після Миньківців поселенням самопроголошеної Миньковецької держави. Саме тут знаходилася резиденція її правителя Ігнація Сцибор-Мархоцького - знаменитого дивака XVIII - XIX ст. Замок Мархоцького разом з баштами, костелом (Ермітажем), капличками, ротондами, альтанками, господарськими приміщеннями та форумом частково зберігся до наших днів. Крім нього, в Отрокові збереглася Тріумфальна арка, яка слугувала входом в парк Біло вежа, та через яку здійснювався в'їзд до резиденції, та природні романтичні гроти в долині річки Ушиці.

 

Власне, для себе і власної родини Мархоцький спорудив чотири резиденції – для весни, літа, осені, зими. І те, що залишилося в Отрокові - то весна і то найкраще і найвеличніше з тих чотирьох, що були 

Немає сумнівів в тому, що тут в ХІХ ст. тут був палац-резиденція, а от чи був замок? Можливо, вежа дісталася палацу в спадок від якогось старого укріплення?
В мережі зустрічається досить багато письмових і фотосвідчень про те, що замок був.
Та ж сама, Вікіпедія каже, що: "існує версія про те, що Отроківській замок, рештки мурів і одна башта якого уціліли й до наших часів, був заснований у Литовську добу (ХІІІ-XIV ст.)."

Але можна знайти інфо й про те, що то був все ж не оборонний замок, а розкішний палац - "доволі така романтична архітектура... того часу вже не було сенсу в важких оборонних мурах - артилерія їх розбивала за лічені хвилини, і всі ці будівлі більш декоративні, щоби створювати певну атмосферу".
 


Якби там не було, вже в ХХ ст. більшу частину всього цего розібрали, побудували щось нове, потім прийшла радянська влада і внесла свої елементи неосовєтів, потім все занедбалося і нині ми бачимо те, що залишилося 

...Є тут руїни каплиці і замку, побудованого Сцибором-Мархоцьким і спаленого в 1826 році, вражаючого своїми розмірами. Далі розташований прекрасний парк, ціною великих вкладень заснований при Мархоцькому і з тих пір ретельно підтримуваний в порядку, так само як і кам'яний будинок дідича (поміщика), в якому знаходиться ретельно зібрана бібліотека, яка містить безліч стародруків, переважно релігійного змісту, і багату колекцію рукописів, серед яких є канцелярські акти часів Яна Шембека (1711-1731) і Яна Малоховского (1746-1762), що складаються з 15 томів ін-фоліо, перелік маєтків і т.д. Крім того, є цінна нумізматична колекція польських монет і галерея родових портретів Стадницьких, а також картин, серед яких дві, що виділяються великими розмірами, кисті Януарія Суходольського, одна з них ілюструє родову легенду Стадницьких про проданого жеребця, який повернувся до пана, ведучи за собою стадо коней (звідки ніби-то і походить назва прізвища Стадницьких), інша зображувала Станіслава Стадницького, старосту жігвульского, якого називали Дияволом...

До замку примикає форум, де господар влаштовував "свята". Найвідомійшим з них було свято на честь давньоримської богині землеробства Церери, хоча сам Мархоцький називав його святом жнив або обжинками. Зведений він був на зразок давньогрецьких форумів і кажуть, що символічна назва покликана була підкреслити зв'язок між устроєм Миньковецької держави та ідеалами більш справедливого суспільного ладу, до якого прагнув Ігнатій Мархоцький.

 

за розмірами то більше сучасного футбольного поля

Арка (або ж, як називають її місцеві, Панські Ворота), до якої з обох сторін прилягали замкові мури, служила головним в’їздом до парку та Притулівських Салонів. Має висоту понад 8 м, товщину стіни біля 2м.

І це єдина споруда, що збереглася від комплексу житлово-офіційної частини Отроківської весняної резиденції Мархоцького. 

 

Нижче розташовані Верхня та Нижня гроти, та цілюще джерело (власне, те, заради чого ми сюди і їхали)

лише з туристичних відгуків дізнаєшся, що до грот близько 4 км спуску густим лісом, потім наліво і вздовж річки, потім галявина, величезна, наче світ шовковиця, і ось вона - та точка на карті. Над головою низько летять лелеки з хмарами, повітря своїм прозорим намагається перевершити глухокарпатське, а тиша така, що вуха не знають, як на неї реагувати

Штучна паркова печера. Збудована за розпорядженням І.Мархоцького як розважальний об’єкти на узліссі парку Біловежа у долині р.Ушиці.

Складається з лабіринту підземного ходу довжиною бл.100м, підземної зали з озером, а також двох кімнат, що мали на стінах розписи в античному стилі і альтанки з трьома арковими широкими вікнами-дверима.

Можливо, за часів І.Мархоцького з боку річки було прибудовано дерев’яний балкон-лоджію.

"Нижня грота" розташована поряд з річою біля підніжжя природного амфітеатру, утвореного крутим схилом плато. Двоярусна. Стіни верхнього ярусу, виконаного у вигляді альтанки, колись були оздоблені фресками. Нижній ярус масивніший, видовбаний у суцільній брилі вапняку, що виступає із масиву схилу.
На залишках тої білої оздоби я зависла, залипла, заціпеніла... я просто уявила всю ту невагомобілу красу на дні паркової тарілки. То дійсно реально? дайте мені машину часу, будь ласка

Від іншого берега річки аж до Нижньої Гроти колись був міст. Навіть на царських картах його немає, але переповідають, що коли німці були в цих краях, то вони щось тут шукали і показували карту, де чітко було вказано на міст що прямував до Гроти. Крім того від старих людей Сергій колись чув, що трохи далі, ближче до річки був величезний бик. Було це давно і з часом не то він просідав, не то присипався землею і зараз його і не знайти. Міст цей начебто був з секретом - при під'їзді до Нижньої Гроти був камінь, натиснувши на який дорога опускалась і відкривався вхід у підземелля, який начебто вів аж у село. Старі люди переповідали, що ще років 30 назад туди можна було зайти і пройти досить довго, аж доки не починала гаснути свічка, що є свідченням кисневої недостачі, а відповідно і підвищеного вмісту CO що є отруйним і небезпечним для життя. Подейкують навіть, що, пройшовши трохи далі, бачили вдалині двері, але добратись до них не ризикнули бо свічка могла от-от погаснути.

 "Верхня грота" також цілком видовбана у камені на зразок коридора із вікнами-отворами, що веде по периметру величезного заокругленого каменя. Один із виходів "прикрито " природнім водоспадом, утвореним зі струмка, що бере початок високо на схилі.

а тепер уяви: глушина, край цивілізації (хоча, можливо, за часів Мархоцького то було центром світу ;) ), і тут: 20 км рукотворних гротів!
в путівниках неодноразово зустрічала інфо, що вони є чи найдовшими такими в Європі. Але навіть коли й не так. 
  Вражають розмах і масштаб, вражає сама тема гротів. Вражає те, як то все було організовано. і місточки оці з секретними замочками. Фантастика!


Дивак-Мархоцький? знаєш, по свому отому дивакувато-внутрішньому він мені чомусь нагадав маленького принца, мульт про якого недавно передивлялася з дитиною...  

і замість фінальних трьох крапок:
є місця, плануючи які, нічого особливого від них не очікуєш. А потім приїздиш і тебе накриває. Ні, не так. НАКРИВАЄ.

 

Можливо, саме такого Отрокова, який з нами трапився, не було б, коли б не ті три попередніх дні замків, садиб, татрів, повітря і неба. А, можливо, й був би. Але (зара лише за себе)- то найкраще, що могло статися зі мною в цій подорожі. І оті неочікувані гори по дорозі ДО і Назад, і отой перевал, то таке "вау", яке ВАРТУЄ того невеликого повороту направо з Дунаївців...

 

 

при написанні тексту були використані матеріали з наступних ресурсів:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Палацово-парковий_ансамбль_«Маєток_Ілляшівка», https://andy-travelua.livejournal.com, https://m-a-d-m-a-x.livejournal.com, https://mr-brut.livejournal.com, http://castles.com.ua