what makes my heart sing ♡

коли слова здаються зайвими і є необхдність лише у візуальному зануренні
на даному відрізку це здається єдино важливим

♡

дивне відчуття завжди з цим часом: лише ж вчора знімала вагітність, а сьогодні - Кірочці вже півроку.
і щось губиться поміж буденністю, щось, втрачає сенс, щось взагалі залишається осторонь, важливо лише:
ДВОЄ, їхня ЛЮБОВ (яка виросла і якісно, і кількісно), і їхня СІМ'Я. 

днями вже писала в свойому іг про те, що таких жовтнів, що минув, ще не було в житті. надщедрих на важливі зустрічі, інсайти і зміни (весь 20-й рік, власне, такий, але його десятий місяць, певно, був апофеозом).

ми познайомилися у вересні 14-го. неочікувано, як тоді здавалось. але не могли не пересіктись (як з  часом стало зрозуміло). і від того чотирнадцятого року їхнє чотирнадцяте жовтня стало трохи і моїм теж. не знаю, як то так зберігається в голові (певно, тому що від любові), але пам'ятаю багато з того, що було сказано і шість років тому, і пізніше. і Юрою, і Юлею, і ними обома.
і пам'ятаю, як сльози стали комом в горлі, коли приіхала в чергове до них в гості, а там майже вся квартира в наших карточках...

певно, саме так і відлунюються знАчиме: словами-спогадами, фразами, від яких і досі мурашить, і комом в горлі...

там, де 25-го вересня, було сіно, зараз зелена, що аж хрумтить, трава по кісточки, цвіте кульбаба і ще щось, що зазвичай навесні)) і можна було б злитися в спільному оргазмі про глобальне потепління, і фотошопити зелений в жовтий, але)
минулого року 25-го жовтня у Львові було плюсдвадцятьп‘ять, про що і без фейсбучного нагадування пам’ятатиметься довго. бо не тому, що босоніжки, легка сукня і літнє літо в середині осені, а тому що Любов і особливі люди були поруч?

а ця осінь, як і всі попередні, буде пригадуватись зустрічами. розмовами під час і опісля. листуваннями і післясмаком. дітьми, що підросли, і батьками, що не змінилися.
«Михайлик і Андрійко»,- так називає їх татко.
«Миша и Андрюша»,- мама
і ще одна історія з продовженням...

дорогою на зйомку пригадала наше з ними знайомство, коли Лізіку було трохи більше року, а Коля ще ходив в садочок. і то так недавно наче було, а з іншого боку - трохи навпаки. і так здорово: бачити, як вони ростуть, як змінюються їхні іграшки і книжки. 

і освідчуватись один одному на перших хвилинах зустрічі ♡

Марго і Соня, Лєна і Макс, майже маківка літа, гортензії, іпомеєвий сад, +30 о дев’ятнадцятій, шльопки замість забутих кросів і новий плєд в останній момент, волосся на і крізь сонце, і зйомка, як ♡.

в мойому дитинстві не було сімейних фотосесій. є поодинокі фото в бантиках під деревом, чи "в студії", на якому себе не впізнаю, але ніхто не готувався до зйомки, не запрошував фотографа, не виіздив кудись разом на кілька годин. в мойому, та й у вашому, певно, теж, все було інакше. і, можливо, тому, що в ті часи в тренді була не сім'я, а "ячєйка общєства", ми зараз вчимося любити від наших дітей, а не від наших батьків...

а, з іншого боку, дуже б хтілося, щоби ці малі, яких зараз фотографую, все ще знали, як то всею родиною готуватися і пекти Паску, радіти заробленим грошам колядками та щедрівками, і писати листівки не електронні, а паперові.
⠀
зберігайе і передавайте цінності тоді ваші діти будуть робити це поколіннями.

а ця історія про маленького хлопчика, якому днями виповнився рік, його маму й татка, з якими знайомі від весілля, і літо, яке все ж наступило і неочікувано накрило спекою...

в останній день лютого про першу історію січня ♡

...things what seems so important and significant today will lose all meaning over time.
only one will remain - Love

про найтепліші історії ♡

якою буде моя дитина? чи зможу бути хорошою мамою? що значить бути хорошою мамою? чи знайду відповідь на всі питания? чи зможу?.. а потім береш її новонароджену на руки і всі попередні страхи і питання щезають. в новому іншому житті все інакше. і питання, і страхи, і дні. і ти змінюєшся, бо змінюється вона поряд. ти вчишся новим навичкам разом з дитиною, а ця дитина нууу повна протилежність твоїм очікуванням.
коли народжується нова людина, яка нічого не вміє, ти так само нічого не вмієш і не знаєш.
і наскільки ти будеш готовою прийняти нове, настільки швидко це нове і почне з тобою траплятися.
просто дати собі можливість нового.
звучить просто. правда?

цею зйомкою не стільки в продовження про Жовтень, хоча й про нього теж, а про  "БУТИ КРАЩИМ СЕБЕ ВЧОРАШНЬОГО".

ми знайомі кілька років, і кілька років зустрічаємося, щоби запам'ятати, як ростуть діти, чи відсвяткувати річницю, чи попрощатися з осінню, чи розповісти соло-історію. і кожного разу ці історії різні. і різними спогадами й словами склеюються, 
і не тому, що діти інколи за тиждень додають в розвитку стільки, скільки дорослі за кілька років (хоча й тому теж :) ), а швидше через те, що кожного наступного дня ми стаємо кращими, чим були попереднього.
і то не про кращу версію себе, то про роботу над собою, і про те, що сьогодні є тому, бо було вчора, а завтра буде, бо є сьогодні

 

про ведмедика Тедді і його осінню подорож;
про м'яке жовтневе світло;
про жовте листя, яке під, на і в;
про літо в середині осені;
і про НАЙголовніше - про СІМ'Ю

всі наші попередні зустрічі розібрані на цитати, а листи збережені окремою папкою (Аню, я тобі цього ніколи не говорила);
ми знайомі так давно, що при кожній зустрічі відчуваю себе трохи більше, чим фотографом;
у неї такий приємний голос і вона так ніжно і трепетно кожного разу звертається до Жені, що хочеться то слухати-слухати-й-слухати.

ну й 19-го жовтня було плюсдвадцятьдва і Владіку майже два
 

в останній день календарного літа♡

і кавуновий День народження

Любов як вона є ♡

Є♡К♡Л♡?♡

про найдорожче ♡

буває, так багато хочеться написати до зйомки, але перелистуєш ще раз карточку за карточкою і розумієш, що краще, ніж вони самі, ти за них не розкажеш.
Тепло, щиро, затишно, і так смачно-сімейно. 

і ще раз дякую моїй сім'ї за ці пять років, що у нас з вами не були. Є

це ще одна історія з категорії тих, про які не треба багато писати, які з лаконічним тегом #материнське і в якій після кожної коми довга пауза не лише для того, щоби вдихнути, а після кожної крапки ще три...

під Новий рік трапляються не лише чудеса, а й теплі зустрічі, з яких народжуються сімейні історії.
Історії про Головне ♡

Не знаю, як ви, а я вірю у дива. Вірю, що вони відбуваються з нами на кожному кроці, та ми такі зайняті буденними справами, що їх не помічаємо.
Сьогодні час спинитися, розплющити очі і побачити, що диво народжується у наших серцях.
Час згадати себе дитиною, коли вмієш чекати і завмирати від радісного передчуття свята.
Час згадати про тих найдорожчих, які часто опиняються на другому місці, уступають роботі і нагальним (насправді ні) справам.
Час згадати про тих, кому пощастило менше і обійняти їх своєю ласкою і опікою.
Час згадати про обіцянки - в першу чергу собі - і виконати, щоб звільнити місце для нових.
Час згадати, що Різдво - це не про галасливе застілля, не про розкішне вбрання, не про метушню. Різдво - це про тишу і спокій, про рідних і близьких, про затишок від усвідомлення, що ти на своєму місці.

Диво народжується у наших серцях! Зробімо для нього місце! ©