На виступі скелі, високо над Влтавою, княжа дочка Лібуше, наділена даром провидіння, мріяла про місто, чия слава сягне зірок. І ось, як за помахом чарівної палички, з'явилися вірні їй паладіни, і на передрікованому Лібуше місці, в закруті річки, їх умілі руки звели з каменю Золоте Місто...©

...По утрам этот свет припадает грудью к оконному стеклу и, разжав твой глаз точно раковину, бежит дальше... "Изобрази",- кричит он...не полагаясь на способность твоей сетчатки вместить то, что он предлагает, тем более - на способность твоего мозга это впитать... ты подчиняешься приказу и хватаешь камеру, дополняющую что зрачок, что клетки мозга...©

Non so cosa mi riserva il domani… L'importante è essere felice oggi...

Знамениті міста світу, мабуть, тим і знамениті, що у будь-кого, незалежно від того, бував вiн там чи ні, є свій власний образ Міста. Образ, який, наче мозаїка, складається з тих книг i фiльмiв, що запам'яталися. Або ж, можливо, з якихось уривків, шматочків, нехай випадкових і поверхневих, але для кожного по-своєму яскравих і незабутніх.
I щоб оживити цю мозаїку в пам'яті, буває достатньо всього лиш промовити подумки: "Roma, ti amo...

це саме те місто, яке проникає в тебе поступово, мiсто, яке обволікає тебе всю, змушуючи нудьгувати по собі...
і залишається в твоїй пам'яті на все життя, трохи жартуючи, що ще не всі таємниці ти розгледіла в цій стародавній і досі квітучiй перлині ...

мені здається, що Будапешт треба малювати як портрет молодого чоловiка. Усміхненого, з iскрою в очах...безнадiйного романтика...
і з тростиною-парасолькою в руці з довгими пальцями...

то, звiсно, не мiсто мрiї, але точно мiсто контрастiв. Ну й вино тут рiкою :)

Цю поїздку ми почали планувати в жовтні минулого року. Хоча, "планувати", певно, голосно сказано. Але саме з напрямком і візами восени питання було вже вирішене.
Для когось з нашого екіпажу даний маршрут був не новий, для кось -  навпаки, але в будь-якому випадку дорога гарантувала позитивні емоції. Масу позитивних емоцій.

З втомленим розсіяним виглядом, звісивши руки з колін, я сиджу в воротах Худерії. У глибокій тіні за моєю спиною піднімаються стерті щаблі кривої вулички... Важко уявити щось менш урочисте, менш повчальне, ніж цей знімок. Можливо, тому таке легке повітря в підковах арки над моєю головою, так щемливо висвітлена стіна обшарпаного будинку в сонячної глибині вулиці. Можливо, тому на неї можна так довго дивитися, не втомлюючись...©