Вилкове (липень 2017)

двічі в одну річку не війдеш, так...але іноді хочеться повертатися туди, де тобі було добре. Повертатися, зустрічати старих знайомих і відкривати нові місця. І знову ловити себе на тому відчутті річної давності, що тут і зараз ти щасливий.

І оці яблука в молодому саду на старовірському липованському острові, і це море з бакланами, і оцей пісок шовковий роблять твоє щастя по-вилківськи особливим...

 

про наше минулорічне Вилкове я писала тут

цього ж року най це буде поодинокими дорожніми нотатками-спогадами і фото, які краще мене розкажуть, як то, коли добре і зовсім не хочеться говорити...

Мама купує в пакетах лід, витирає пил, приносить в дім сухоцвіти.
Мама готує із ягід щось – джем, або просто цукрує їх, мокрі, в банках. 
Світло збирається зранку в коловороти в кімнатах, уже середина літа.
Світло усюди, в сміхові, в моїх забаганках і на здертих колінах ранках.
Завтра ми, може, поїдемо до ріки, будемо їсти яблука і чистити хідники.
В нас бадмінтонні ракетки, матрац надувний, я навіть вудки спакую.
Мамин друг відвезе нас, у нього в машині є м’яч і на всі смаки 
є напої, для мене фанта, для мами та тітки вино – мені воно не смакує.
Втім, я уже куштував вина, а весною курив зі старшими – потім вимив із милом рот.
Мама сміялася довго, казала не обманювати про те, що зробив й не хотів робити,
милом, казала, не змиєш післясмак коли сам себе надурив, я собі записав в блокнот,
але вона не сварилася, хай сміється частіше, я не буду більше курити. 
Ручки і зошити брати поки не можна – мама купила багато, вони для школи.
Але можна вставати, коли захочеться і не ходити стригти волосся.
Вчора мені здалося – більше такого літа уже не буде ніколи,
але мама сміялася, сказала це просто мені здалося.

мне кажется, самое сложное в родительстве - оказаться достойным того, как главный человек в твоём сердце бессознательно скопирует всё это: твой юмор, твой способ реагировать на вызовы судьбы, твои жесты, твои присказки, твои любимые книги, твоё счастье и несчастье: даже если он будет совсем другой, до какого-то возраста он будет уверен, что единственно верный способ быть - это быть как ты. а ты-то - ты бываешь и сам себе наказание. ты и сам часто не хочешь быть на себя похож, не то чтоб ещё по наследству передавать все эти сомнения и муки. а дети проверяют, отражают самое тонкое, самое болезненное в тебе. и ты уязвим так, как никогда не был до них: потому что всякое твоё саморазрушение теперь затрагивает их напрямую. все неприятности, которые в твоей отдельной жизни были бы просто неприятностями, теперь огромные события в чьём-то единственном детстве; и нужно заранее простить себе, что очень многого не удастся ни избежать, ни предотвратить. но зато к тебе прислали друга и защитника: дети исцеляют от черноты, никогда не дают отчаяться совсем. мы были бы вечные депрессивные подростки-эгоцентрики, когда бы не они.

- не дивіться на нас так, ми не місцеві!
- хлопці, а ви звідки?
- здалека, з Закарпаття
- а сюди як добралися?
- по Дунаю

У місцевих ця четвірка кілька днів викликала нєдоумєніє, бо вчотирьох на резиновому човні з веслами по вилківським каналам, а потім в дельту Дунаю, то крейзі-крейзі. Але наш Женя (наш☝): "ребята, вооон там и вооон там осторожнее, там течение, а там вихри, может перевернуть или снести. И держитесь ближе к островам, пожалуйста, там помельче и чуток безопаснее". Респект, чуваки!
То треба бути зовсім іншими, щоби так плавати...

Твоє ідеальне море, як виявляється, таки існує: в ньому вода, тепліша від чаю, і пісок, ніжніший від шовку...
А у них дитинство, про яке можна тільки мріяти піщині урбанізованого суспільства: вистрибуєш собі з двору прямісінько в воду, а мама поряд на сходах біля калітки чистить рибу та час від часу подивляється на тебе і на той твій неідеально ідеальний світ