колись ми будемо йти вздовж довгих хвиль прибою.
босоніж.
ти в довгій білій сукні з мокрим подолом.
поряд буде бігти дурнувата велика собака, з мокрим щасливим носом (ти зараз посміхаєштся, бо розумієш, що ніс не може бути щасливим, але знаєш, що саме таким він і буде)... 
ми будемо йти просто тому що вітер, небо і мокра сукня, яка змішується з білою піною прибою, плутається між ногами, і липне до голого тіла... 
а потім буде довгий в рапіді політ чайки в рожеве небо... 
а потім я тебе обійму і... напою вітром з рожевого неба і заколисаю... 
бо завтра ти побіжиш колисати інших, своїми довгими крилами щасливої ластівки. ©

 

і ще одні історія, розказана на річницю ♡